Місто Костянтинівка на Донеччині пройшло шлях, типовий для багатьох українських населених пунктів, що опинилися в зоні бойових дій. Спочатку місто стає тиловим, де спостерігається зростання попиту на житло, товари та послуги, що призводить до пожвавлення місцевої економіки. Проте, з наближенням лінії фронту ситуація кардинально змінюється: поступово зникає світло, вода, зв'язок, мешканці евакуюються, а магазини закриваються. Відстань до ворога вимірюється вже не кілометрами, а вулицями та будинками.
Історія Костянтинівки – це розповідь про стійкість, втрати та надію. Місто, яке колись було промисловим центром, з виробництвом кремнієвих зірок та поршнів для літаків, зараз переживає часи, коли його ідентичність та саме існування опинилися під загрозою. Місцева мешканка Ольга Сергіївна Данилова, яка провела у Костянтинівці все життя, ділиться спогадами про рідне місто, його минуле та теперішнє.
Еволюція міста: від промислового центру до прифронтової зони
Костянтинівка, як індустріальне місто, мало свої особливості. Тут розташовувалися хімічний завод, металургійні підприємства, ремонтні заводи, а також склозаводи, які виробляли продукцію для літаків. Район "Гора" був унікальним місцем, де проживали переважно шахтарі та працівники заводів. Хоча місто могло здаватися неідеальним порівняно з Донецьком чи Харковом, з часом усвідомлюється його цінність як дому. Після 2014 року місто стало прихистком для переселенців з окупованого Донецька, що додало нових викликів та реалій.
Журналістська присутність на сході України з початку війни у 2014 році виявила Костянтинівку як місто, що повільно трансформується. Початкове враження – місто, ніби застигле у 1970-х роках, з облущеними фасадами, поганими дорогами та поламаними лавками. Постійний сморід гнилих абрикосів створював гнітючу атмосферу. Проте, починаючи з 2015-2016 років, місто почало отримувати інвестиції: ремонтували дороги, модернізували медичні заклади та школи. Костянтинівка стала логістичним хабом для журналістів та волонтерів, а також місцем зустрічей для родин військових.
Життя під обстрілами: реалії війни у Костянтинівці
З початком повномасштабного вторгнення Костянтинівка почала зазнавати руйнувань. Хоча перші удари не були масованими, місто поступово змінювало свій вигляд. Люди реагували на небезпеку по-різному: хтось займався волонтерством, хтось евакуював родини. Особливо важким був досвід роботи з наслідками обстрілів, коли доводилося пакувати фрагменти тіл загиблих. У кінці 2022 року місто ще зберігало ознаки життя, хоча лінія фронту наближалася.
З 2024-2025 років ситуація різко погіршилася. Поява керованих FPV-дронів, а згодом і авіаційних бомб (КАБів) призвела до масштабних руйнувань житлових будинків, як приватного сектору, так і багатоповерхівок. Місто почало перетворюватися на "випалену землю". Ремонтні роботи, як-от укріплення вікон чи ремонт печей, стали щоденною необхідністю. Люди, які залишилися, виживали завдяки гуманітарній допомозі, знаходили їжу у покинутих магазинах або готували на вогнищі. Багато хто через інформаційний вакуум та умови життя перетворився на "зомбі", зосередившись лише на базових потребах виживання.
Евакуація ставала дедалі складнішою. Місцеві мешканці, які залишалися, часто не мали куди їхати або не хотіли залишати свої домівки. Деякі, як-от літня пара з хворим сином, евакуювалися лише після повторних ударів по їхньому будинку. У місті з'явилися випадки поховань у дворах, оскільки медики та рятувальники вже не могли дістатися до місць трагедій. Лікарня, як один із символів безпеки, була зруйнована, а її обладнання залишилося в руїнах, оскільки персонал рятував власні життя.
Ситуація ускладнювалася тим, що деякі мешканці, перебуваючи в умовах війни, ставали жертвами російської пропаганди, втрачали критичне мислення та відмовлялися від евакуації, іноді навіть зустрічаючи агресією тих, хто пропонував допомогу. В той же час, інші, розуміючи небезпеку, відчайдушно намагалися покинути місто. З кожним новим обстрілом, з кожним знищеним будинком, Костянтинівка втрачала залишки свого довоєнного життя. Навіть парки та місця відпочинку, як-от колесо огляду, ставали мішенями.
Станом на кінець 2024 – початок 2026 року, Костянтинівка перебувала у критичному стані. Місто було частково зруйноване, життя в ньому стало нестерпним. Деякі мешканці, такі як Юра та Віра, виживали завдяки знайденим запасам та гуманітарній допомозі, намагаючись зберігати мінімальні ознаки нормального життя. Однак, випадки смертей, коли тіла залишалися непохованими протягом днів, свідчили про повний колапс цивільної інфраструктури. Дедалі частіші та інтенсивніші обстріли, використання авіабомб та дронів зробили перебування у місті смертельно небезпечним. Журналістські місії ставали все більш ризикованими, вимагаючи піших переходів та пошуку прихистку від постійних атак.
««Є щось, що залишилося від стін, можна сказати, немає вікон, немає дверей, так. Так ми забиваємо, тягнемо. Можливо, нас скоріше звільнять. Звільнять від чого? Від «русского міра». Ми чекаємо, що нас звільнять. Ну, ви ж бачите, весь час, щодня, тут усе знищують. То що нам робити? Ну, що, що робити?», — це слова мешканців, які чекали на «звільнення».»
Більшість мешканців, які залишилися, втратили майже все: домівки, близьких, а багато хто – і власне психічне здоров'я. Місто, яке колись було домом для майже 74 тисяч людей, перетворилося на символічне місце, де ціна життя та стійкості вимірюється героїзмом українських військових, які боронять його протягом чотирьох років, та особистою трагедією кожного, хто там залишився або був змушений покинути його.