Кремль та Мінськ продовжують практику захоплення іноземних громадян з метою отримання викупу та політичних поступок. Останній приклад – звільнення 74-річного американця Стівена Габбарда, який провів понад чотири роки за ґратами в Росії. Водночас, того самого дня, коли відбувся обмін, ФСБ заявила про затримання німецького громадянина, який нібито воював як снайпер на боці України. Така тактика, коли люди стають розмінною монетою у складних політичних іграх, створює небезпечний прецедент, за яким Захід розплачується санкціями, економічними угодами та власними громадянами.
Після звільнення Стівена Габбарда, якого Москва утримувала чотири роки, звинувативши у найманстві, стало відомо, що США досягли домовленостей з Росією щодо постачання дизельного палива та тимчасового призупинення дії санкцій. Ця угода, досягнута за посередництва Дональда Трампа, викликає занепокоєння, оскільки може стимулювати Росію до подальших захоплень заручників. Подібна ситуація мала місце влітку, коли Росія відпустила колишнього морпіха Роберта Гілмана, а США зробили поступки. Західні країни, які часто йдуть на такі обміни, фактично платять за кожне звільнення, що призводить до збільшення ціни на голову наступного іноземця.
Заручники як інструмент шантажу
Сценарій «торгівлі свободою» активно використовують як Росія, так і Білорусь. Після звільнення Стівена Габбарда, якого Москва вважала «останнім американцем» із статусом незаконно затриманого, ФСБ продемонструвала відео з новим німецьким громадянином, якого звинуватили у найманстві. За версією ФСБ, він нібито воював снайпером за Україну, хоча його біографія виглядає сумнівною. Такий крок, ймовірно, спрямований на залякування іноземців, які розглядають можливість приєднатися до ЗСУ, демонструючи їм, що їх можуть посадити на тривалий термін за найманство. У Білорусі подібна практика також налагоджена: після обміну політичних в'язнів на поступки Заходу, режим Лукашенка часто затримує нових громадян, поповнюючи «обмінний фонд».
«Кожне таке звільнення за поступки рятує одне життя і водночас ставить ціну на голову наступного іноземця. Зупинитися вийде тоді, коли кожна захоплена людина обходитиметься Москві дорожче, ніж приносить.»
Міжнародне право, зокрема Додатковий протокол до Женевської конвенції, розрізняє комбатантів та найманців. Особа, яка офіційно служить у Збройних силах держави, не може вважатися найманцем і в разі потрапляння в полон має права комбатанта. Однак Росія ігнорує ці норми, класифікуючи іноземних бійців як найманців, що дозволяє їм засуджувати їх на тривалі терміни та використовувати для політичного тиску. Водночас, власні найманці, яких Росія активно вербує з Африки, Латинської Америки та Азії, для Кремля мають низьку цінність, і їх не поспішають обмінювати.
Ціна поступок та спільна відповідь Заходу
Західні країни, зокрема США, Німеччина та Франція, неодноразово платили високу ціну за звільнення своїх громадян. Берлін віддав кілера Вадима Красікова в обмін на звільнення американського журналіста та російських політв'язнів. Франція обміняла хакера на російського вченого. Білорусь також використовує подібну тактику, обмінюючи політичних в'язнів на зняття санкцій. Проте, за кожним таким «жестом доброї волі» з боку Мінська чи Москви, як правило, слідують нові арешти. Білоруський режим, зокрема, демонструє, що за кожного випущеного в'язня він садить двох нових.
Європі та США необхідно розробити спільну стратегію протидії цій політиці. Поки кожна країна веде власні переговори, Росія та Білорусь мають перевагу, порівнюючи пропозиції та обираючи найвигідніші умови. Ефективними заходами могли б стати висилка дипломатів, запровадження персональних санкцій проти осіб, причетних до захоплення заручників, та чітке попередження громадян про ризики перебування на території агресивних держав. Кожна захоплена людина має обходитися агресору дорожче, ніж вигода від обміну, щоб така практика як частина зовнішньої політики стала невигідною.