Якось так сталося, що усі наші сусіди значно експансивніші за нас. Всюди, де живуть українці на своїй етнічній території, чи то в Білорусі (Берестейщина і Пінщина), чи то в Росії, чи в Румунії, Словаччині і Польщі, чи в Придністров'ї, всюди їх з успіхом асимілюють, а наша держава жодним чином цьому не протидіє.
Україна покинула українців напризволяще. Про українців Білорусі взагалі не прийнято говорити, ба навіть згадувати, що Брест – це українська земля. Бо чого доброго бацька розгнівається. Йому нарешті вдалося знищити білоруську мову, а тут ще якісь українці вигулькнули.
Кількість українців у Словаччині маліє з кожним роком. У багатьох випадках розпізнати, чиє село, можна лише за конфесійним визначенням: якщо там живуть словаки греко-католики або православні – це, як правило, асимільовані українці.
А тим часом наші сусіди не б'ють байдиків і свою діаспору не тільки підтримують, але й намагаються з усіх сил застовбити свою присутність на нашій землі. Особливо тут визначаються угорці, які спонсорують угорські школи, пам'ятники, постачають книжки і роздаровують угорське громадянство.
Поляки розповсюджують карту поляка, отримати яку може навіть людина, котра польською майже не розмовляє, але її батьки народжені за Польщі.
Румунія не перестає сумувати за Буковиною та Бессарабією і з ностальгією малює розлогі мапи Великої Румунії. Роки три тому навіть виник скандал через те, що генеральний консул Румунії вирішив організувати на Одещині концерти і вечори пам'яті поета Міхая Емінеску. Протестували одеські молдавани, які розцінили затію консула як румунізацію молдаван. Вони навіть вимагали вислати консула з Одеси.
Правду кажучи, ні Румунія, ні Угорщина нічого не зробили для розвитку тих територій, якими вони володіли до війни. Винятком була Чехословаччина, яка розбудувала Закарпаття. Тобто коли в Ужгороді стоїть пам'ятник президентові Томашу Масарику, то це цілком справедливо, бо Масарик зробив дуже багато для українців. І не тільки для тих, що жили в Закарпатті, а й для наших емігрантів, запросивши їх до Праги і Подєбрадів та відкривши для них навчальні заклади.
А оце недавно і Словаччина раптом вирішила застовбити собі місце в Ужгороді. А то ж як? Чехи мають пам'ятник Масарикові, угорці поетові Шандору Петефі, а в словаків нічого? І от генеральний консул Янка Буріанова запропонувала меру Ужгорода встановити пам'ятник видатному словацькому науковцю, публіцисту, військовому, дипломату Мілану Штефанику.
Парадокс полягає в тому, що Штефаник ніколи в житті не бував в Ужгороді й про жодні його заслуги щодо Закарпаття говорити не доводиться. Чехословацька республіка постала 28 жовтня 1918 року. Перед тим Закарпаття належало до Австро-Угорщини. Штефаник, який зробив вагомий вклад у створення Чехословацької Республіки, загинув 4 травня 1919 року в авіакатастрофі біля Братислави. Та й не просто загинув, а літак його було збито. І підозрюють у цьому Едварда Бенеша, який став президентом Чехословаччини після Масарика.Тобто лише півроку Штефаник був при владі. Він об'їздив цілий світ, побував в Алжирі, Тунісі, на Таїті, в Еквадорі, як науковець, а як політик в Америці, у Владивостоку і навіть у Києві. Але не в Ужгороді.
Отже, тут не йдеться про якусь справедливість в увічненні пам'яті цього заслуженого для Словаччини діяча, а просто в такому собі символічному знаку, який має свідчити про те, що колись Закарпаття належало Чехословаччині. Письменник Олександр Гаврош справедливо запитує: "Як відреагували б словаки, якби Київ запропонував поставити у Пряшеві чи в Кошицях пам'ятник генералові Скоропадському чи військовому міністру Петлюрі на знак українсько-словацької дружби?"
В Україні пустили на самопас розвиток національних громад. За совєтської доби в угорських та румунських чи, як тоді називали, молдавських школах української мови не вчили. Там учили російську і їхню рідну мови. Зараз українську нібито учать, але не в усіх школах. Та й учать так, що коли приїжджають абітурієнти з Закарпаття до Львова, то часто можна почути, що вони хочуть складати іспити російською мовою. І це у той час, як угорці й румуни постачають свої підручники в наші школи, організовують для учителів румунської та угорської мови конференції, всіляко їх підтримують і надихають. Не кажу вже, що це надихання не обмежується лише гарними словами.
Тобто вони чинять те, що чинила Росія за совєтів, коли учителі російської мови і літератури отримували більше, ніж їхні колеги-україністи. Коли я навчався в Івано-Франківському педагогічному інституті (тепер це Прикарпатський університет), то на російській філології було три групи, а на українській дві. Російських філологів штампували квадратно-гніздовим способом, забезпечуючи ними школи в найвіддаленіших селах.
Час від часу й у нас чути про якісь акції на підтримку краян за кордоном, то книжки збирають, то якісь концерти організовують, але усе це на волонтерських засадах. Держава цілеспрямовано нічого не робить. У результаті ми втрачаємо десятки тисяч українців, діти яких уже й не пам'ятатимуть, хто вони. Як не пам'ятають і ті сотні "-енків", які полягли в рядах російської окупаційної армії на Донбасі.