Зокрема це стосується Президента України.
В той же самий момент посилюється критика західних видань української влади – зокрема, публікація колишнього посла США в Києві Стівена Пайфера у впливовому тижневику "Newsweek" і стаття в американській "The Washington Post". Суть критики у тому, що нова післяреволюційна влада не бореться з корупцією, а західні гроші витрачає не на реформи.
Декілька констатацій щодо цих фактів.
1. Звичайно це пряме і неприкрите зовнішнє управління Україною з боку демократичного Заходу.
2. Водночас це зовнішнє управління спрямоване зовсім не на український правлячий клас, який, як показує політична практика, голос розуму не чує. Це управління спрямоване на українську громаду, яка двічі (2004, 20013-2015) спричинилася до революційних дій. Тобто західні еліти апелюють саме до української громади: змініть свій правлячий клас у той чи інший спосіб.
3. Якщо українська громада не почує цих західних апеляцій, скандали щодо українського правлячого класу, ініційовані на Заході, будуть продовжуватися і посилюватися, аж допоки це не переповнить межу народного терпіння. А оскільки люди у нас стомлені війною і в принципі дуже терплячі, то це може продовжуватися ще деякий час.
4. Якщо революції 2004-го і 2013-2015 років мали внутрішнє походження, і західні агенти лише намагалися додати свій тиск до тиску внутрішніх проблем, то нова революція буде пов'язана з прямим публічним тиском Заходу на українську громаду. І в цьому є свій сенс – західні еліти вклали багато ресурсів (і не тільки грошових) в українські зміни, і вони бажали би бачити результат.
5. Україна – постіндустріальний полігон світу, де Захід та Росія випробовують нові соціальні технології. Україна може або скористатися цим задля власного блага, або в черговий раз втратити свій шанс.За великим рахунком в Україні мав би вже негайно початися процес імпічменту Президента вкупі з призначенням парламентських перевиборів. Але олігархічний переворот в Парламенті 14-го квітня 2016-го року заблокував процес легального імпічменту та парламентських перевиборів.
В Україні все більше назріває третя революційна ситуація (2004, 2013, 2016). Ця революційна ситуація не обов'язково втілиться в Третій Майдан. Вочевидь це буде інший процес – процес регіонального всеукраїнського бунту на тлі втрати центральною владою контролю над легалізацією самоврядування (так званою децентралізацією).
Цей процес може приймати різні форми – найбільш імовірною формою можуть бути вибори на окупованому Донбасі вкупі з якими-небудь демаршами Дніпропетровська, Одеси та Закарпаття на тлі процесу стихійної децентралізації (бо нинішній Парламент не має легітимності та здібностей, щоб змінити Конституцію).
Суть цього процесу має в кінцевому результаті позитивний характер – навіть якщо Україна не збережеться як ціла країна.
Сергій Переслєгін у своєму інтерв'ю ще в травні 2015-го року це прогнозував наступним чином.
1. Події в Криму і на Донбасі в 2014-2016-их роках пов'язані з тим, що у українського правлячого класу не було з моменту отримання незалежності в 1991-ому році стратегічного бачення майбутнього (нова індустріалізація, постіндустріалізація, вихід за межі глобальності в космос, віртуальність, нанотехнології, психотехнології та отримання нових джерел енергії).
2. На тлі стратегічної невизначеності відсутність державних проектів щодо Криму та Донбасу зробили ці території найбільш упослідженими та безперспективними в Україні. Корпоративні олігархічні проекти лише більше законсервували ці території.
3. Процеси, що почалися в Криму та Донбасі, можуть продовжитися і на решті території України. Ці процеси відбуватимуться як посилення регіональної автаркії на тлі втрати Центром контрольованості ситуації.
4. Ця регіональна автаркія в своїй суті, так чи інакше, буде пов'язана з процесом нової індустріалізації (особливо це стосується Донбасу) і з процесом постіндустріалізації (Дніпропетровськ, Одеса, Харків, Львів).
5. Економічна основа цієї новоіндустріальної та постіндустріальної регіональної автаркії – мала ядерна енергетика (чи навіть керований термояд) плюс 3d-принтер.
6. Нова індустріалізація та постіндустріалізація неминуче призведе до перерозподілу власності, фінансів та влади. Мова йде про появу нових багатих – постіндустріальних багатих в Україні, які вже звичайно не будуть олігархами.
Відтак, якщо в 2013-2015-их роках відбулася демократична, постмодерністська і зорієнтована на Європу революція, то нині Україна все ближче підходить до поліархічної когнітивістської революції, яка зорієнтована на геліосний (постглобальний, астротопологіний і негеополітичний) світ.
Для цієї революції потрібні проекти нової індустріалізації та постіндустріалізації. Це потрібно набагато більше, ніж вибори на Донбасі. Один новоіндустріальний чи постіндустріальний проект для Донбасу важить більше, ніж вибори чи відбудова старої інфраструктури регіону.
Велика Брехня Мінського процесу у тому, що він не містить інвестиційних намірів щодо постіндустріальних проектів Донбасу. Мінський процес намагається відновити Донбас як староіндустріальний регіон. Направду це друга причина для імпічменту Президента України. Нікому не треба Старий Донбас. Якщо вже інтегрувати в Україну, то новий Донбас – новоіндустріальний та постіндустріальний.
Причому Центр (Президент та Парламент) втратив ініціативу проектностей нового типу. Центр зробив ставку на староіндустріальних олігархів, саботуючи реформи.Староіндустріальні олігархи в принципі не здатні до новоіндустріальних та постіндустріальних проектів. Це є основна причина швидкого падіння їх статків та впливу в країні. В цьому сенсі, регіональна автаркія всередині новоіндустріальних та постіндустріальних проектів в Україні – це базовий процес Третьої Революції в Україні.