2 травня 2016 року Ярослав Качинський закликав поляків більше не соромитися за минуле, бо сором і докори сумління стають лише на заваді згуртованості нації. Чудова ідея. Раніше я помітив її за німцями, які стали гріхи Голокосту перекидати на українців. Принаймні у фільмах і літературі. Згодом це стало вже добрим звичаєм і для голлівудських фільмів, і для романів, написаних в Європі та Америці.
Та не тільки Качинський вирішив закликати поляків перетворитися на пухнастих янголів. Очистити сумління співгромадян вирішив і теперішній президент Анджей Дуда. На дебатах під час президентської кампанії він не знайшов залізобетоннішого аргументу, аніж дорікнути тодішньому президентові Броніславу Коморовському тим, що той брав участь в урочистостях у Єдвабному, вшановуючи євреїв, убитих поляками при погромі 1941 року.
До всієї вакханалії у Польщі з нагоди річниці Волинської трагедії додалося ще й обурення тим, що Московський проспект у Києві назвали іменем Степана Бандери. Із цим, напевно, можна було трішки зачекати, бодай місяць. Хоча обурення все одно були б. Із тим перейменуванням вийшло так само, як тоді, коли відмінили скандальний закон про мови меншин Колесніченка-Ківалова. Підозріло дуже квапилися свободівці з В'ячеславом Кириленком при тому, що той закон і так не працював. І досі він не діє. А скільки було скавуління! Запрєтілі русскій язик!
Правда, дивно, що поляки не обурюються пам'ятником Богданові Хмельницькому, на совісті якого куди більше польських жертв. А причетність Бандери до чисельних смертей поляків досі не доведена. Пам'ятник королю Данилу, вулиці князя Романа і князя Лева теж мали б викликати неприйняття з тих самих причин. Але що ж робити – героїв не вибирають. Вони падають, як сніг на голову, і все, що нам залишається, – приймати їх або ні.
Українці не висловлювали жодних обурень з приводу того, що ледь не в кожному польському місті є вулиця Армії крайової, яка брала участь у вбивствах українців. Є вулиці міст, названі і на честь відомого україноненависника й антисеміта Романа Дмовського. Є пам'ятник йому у Варшаві. Автор книжки "Українське питання" ще в 1930 році накреслив шляхи нищення українців через примусову асиміляцію та примусове розселення на Захід від Сяну.
Бандера заплатив Дмовський так само, як і російські шовіністи, зокрема й Солженіцин, щиро вважав, що українців створили австрійці в піку полякам. Він пише, що лише в ХІХ сторіччі зазвучала українська мова, хоча твори чистою українською мовою виникали й у XVII сторіччі.
Дмовський передбачував, що українська держава буде "виразкою на тілі Європи". "Молоді нації, що прокидаються для історичної ролі, внаслідок убогого запасу таких традицій, понять, почуттів та інстинктів, які творять із людської громади народ, а також внаслідок браку політичного досвіду і знань у керуванні власною країною, доходячи до самостійного державного буття, стають око в око з труднощами, з якими не завжди собі можуть зарадити. Навіть ми, не припинивши бути великим історичним народом, внаслідок відносно короткої перерви в нашому державному бутті, після відбудови держави виявили великий брак досвіду і велику нездатність упоратися із завданнями, які нам випали". Хоча інколи Дмовському не можна відмовити в рації. Він справедливо вважав, що завдяки природним багатствам Україна, відколовшись від Росії і ставши незалежною державою, швидко перетвориться на "збіговисько аферистів усього світу, яким сьогодні дуже тісно у власних країнах, капіталістів і шукачів капіталу, промисловців, спекулянтів, інтриганів, грабіжників і організаторів різноманітної проституції".
Що ж, так воно частково й сталося. Але хіба це причина, щоб відмовити нам у праві на самостійність? Для Дмовського – це головна причина. Він робить висновок, що "для народу, особливо для народу молодого, як наш (тобто польський, – Ю. В.), краще мати за сусіда потужну державу, хоч би навіть дуже чужу і дуже ворожу, аніж міжнародний публічний дім". Далі він розгортає карколомний план на випадок війни Росії з Китаєм. У такій війні Росія мала б зазнати поразки, а тоді настає черга для Польщі й Румунії захопити Україну.
Тобто українська державність для Дмовського небажана. Зрештою, як і єврейська. Але поляки не цікавилися ані в українців, ані в євреїв, чи можна їм возвеличувати Дмовського. Та й не знати, чи сучасні поляки читали його антисемітські твори. Наприклад, "Жидівський сепаратизм і його джерела", де теж ставиться питання про асиміляцію євреїв. Не думаю, що теперішні антиукраїнські кроки і заяви з польського боку обходяться без впливу російського ФСБ.
Розсварити два народи, які останнім часом так стрімко рухалися до поєднання і дружнього сусідського співжиття, – першорядне питання в російській геополітиці. Польща, як адвокат України в Європі, завжди нервувала Росію.