Упродовж усього часу, що триває у нас війна з Росією, яку чомусь цнотливо війною не називають, у повітрі висить таке поняття як зрада. Коріння цієї зради сидить у глибині років, коли цілеспрямовано знищували українську армію, розпродували зброю, позбувалися патріотів, а на їхнє місце заступала російська агентура на чолі з міністром оборони.
А зараз пожинаємо плоди цієї зради. Час від часу читаємо повідомлення, що арештовано якогось військового посадовця за шпигунство на користь Росії. Назбиралося цих шпигунів і зрадників уже біля сотні. Не про кожного з них можна знайти якісь детальніші відомості, але про тих, чия коротка біографія доступна, можна сказати узагальнено: усі вони мали ті чи інші контакти з Росією. Хтось народився поза Україною, хтось служив у Росії, хтось має там родину.
Тобто вже за цими ознаками СБУ повинна була б вичистити весь командний склад української армії. Звісно, хоч і бездоказово, але з вибаченнями, бо серед цих осіб могли й бути чесні й невинні. Але так робили всі країни під час війни. При чому робили це доволі жорстко.
Канада під час Першої світової інтернувала в концтабори біля дев'яти тисяч українців, те саме зробили США під час Другої світової з японцями.
Але ж у нас війни нема.
Ось типовий приклад зради. Ще 28 серпня 2014 року сайт "Антикор" повідомляв, що генерал В'ячеслав Назаркін, заступник начальника Штабу АТО, працює на Росію. З'ясувалося, що внаслідок його бездарних злочинних наказів загинули десятки спецпризначенців. Військові відкрито звинувачували його у співпраці з ворогом. Голова Генштабу назвав причиною трагедії в Іловайську провал української розвідки. І треба ж таке: у цей час розвідкою керував якраз Назаркін.
Та й що з того? Він позбувся посади у Штабі, але опинився на не менш відповідальній посаді. Якщо поглянути на його біографію, то там і місце народження – Білорусь, і служба в Росії, навіть в органах КГБ, і брат у російській армії в "ДНР". Тобто переведення на інше місце служби нагадує байку Глібова: "і щуку кинули у річку".
А в червні ми довідалися, що арештовано іншого заступника Штабу АТО. Прізвища не розголошено. Не сумніваюся, що коріння арештованого теж сягають Росії. Питається: чому відразу не відсікти усіх потенційних шпигунів?
Можливо, я пхаю носа не у свої справи, але якщо впродовж двох років виявлено вже стільки шпигунів, а ще більше різноманітних інформаторів, то невже не можна нарешті створити їхній збірний портрет (на зразок того, як існують збірні портери й характеристики маніяків) і приміряти до нього геть усіх військових, від яких залежить доля української армії?
Зрада, як восьминіг проникає всіма своїми мацаками і з усіх боків. Зокрема й у незахищений телерадіопростір.
Під час війни було зроблено дві важливі речі: заборонено компартію і проведено декомунізацію. Це був сильний і точний удар по вічних зрадниках-комуністах. Але це ще не все. Треба зробити такий самий сильний удар по російській пропаганді. Російський культурний продукт все ще засмічує наші мізки.
Підпал "Інтера" нагадує мені підпал Рейхстагу. Сморід той самий. Професор Георгій Почепцов цілком слушно заявив недавно: "Тепер країни більше налаштовані на захоплення не фізичного простору, а іншого, їх більше цікавить інформаційний і віртуальний простір. Останній якраз і стосується смислів – це література, кіно, мистецтво. Коли ми не здатні заповнити свій віртуальний простір, його заповнюють інші країни. Тому ми частіше дивимося чуже кіно чи читаємо чужі книжки. Ми споживаємо більше чужих смислів, ніж своїх. А це заважає виробленню власної ідентичності, яку повинні мати всі держави".
Саме під час війни треба нарешті відділити зерна від куколю, як написано в Біблії. Очистити теле- і радіоканали від російської пропаганди. Наш віртуальний простір давно вже загрожений. Якщо візьмемо українське кіновиробництво, то я з подивом стежу за новими фільмами, які здебільшого російськомовні. Цілу низку режисерів, які не зняли жодного україномовного фільму, з якогось дива вважають українськими, вони отримують державне фінансування.
Серіали, які знімають на теми недавньої історії, всі двомовні. Бо, мовляв, так було у житті – не можуть чекісти чи там красноармєци розмовляти українською. А як же європейські та американські фільми й серіали про Другу світову? Там що, німці розмовляють німецькою? Ні. Глядач негативно поставився б до такої незручності, як читання субтитрів.
А у нас можна.
Навіщо нам субтитри. І так паймут. Шкода, що навіть окремі українські письменники вважають, що у фільмах російська мова мусить звучати там, де вона звучала в дійсності. Але пора б нам зазирнути в майбутнє. Що чекає нас, коли анексований Крим і окупована частина Донбасу повернеться назад? А чекає нас добрячий біль голови і свіжа зрада. Та біомаса, яка радо вітала російську армію, яка отримала російські та "днр-лнрівські" паспорти й дипломи – це ж усе зрадники. Це люди, які нас ненавиділи. Більшість із них так звані "панаєхавшиє". Із якого це дива ми повинні створювати їм комфортні умови? Вони розграбовували на Донбасі свої ж заводи і шахти, різали на брухт, нищили інфраструктуру, а Україна повинна все це піднімати з руїн?
Цілком слушно написав один з блогерів: "Когда пройдет деоккупация Крыма, вся эта массовка обязана покинуть территорию Украины по истечении 90 дней, как и положено для иностранцев. Единственное, что следует сделать – поставить каждому штамп в паспорте о запрете на въезд в Украину лет на 30-40. Мы считаем, что измена Родине – одно из тягчайших преступлений, которое ставит клеймо на самом изменнике и на его потомках. Такое нельзя ни прощать, ни амнистировать. Только чемодан, вокзал – Россия".
У мене таке враження, що всі ці два роки ми тільки те й робили, що ступали по граблях, боляче отримували по лобі, але з подиву гідною впертістю рухалися далі, нічого не міняючи. Не діючи навипередки щодо зрадників і провокаторів, а лише скрупульозно констатуючи кожного наступного, який засвітився через свою дурість. Ну, тоді нас чекає ще багато несподіванок.