Зателефонували до мене з одного сайту і попросили коментар. Питання звучало так: "Яким шляхом треба нам іти, щоб нарешті країна вийшла з кризи і зажила нормальним життям". Я відповів, що йти треба тим шляхом, яким ідемо. Іншого варіанту нема.
Ну, потім я поглибив, розгорнув, наповнив і т. д. Але оце собі думаю, що, хоч шлях у нас і правильний, але відбувається якимись такими дивними стрибками. Ми перестрибуємо через речі, через які перестрибувати не варто, не можна їх залишати за спиною, інакше вони будуть постійно нам нагадувати про себе.
Кілька днів тому комуніст Пйотр Сіманєнка виступив на світовому конгресі профспілок у південноафриканському Дурбані, де заявив: "Для Украины проблема усугубляется профашистским характером правящего режима, который саботирует выполнение Минских договорённостей, раздувает пожар гражданской войны на Донбассе, что создаёт реальную опасность ее перерастания в крупномасштабную войну, которая может вырваться за пределы Украины и взорвать обстановку не только в Европе, но и в мире".
"Фашизм" – ось той популярний мем, який поширився під час Майдану в антиукраїнських колах і шириться й досі. Але зародився він значно раніше, ще за Помаранчевої революції.
Таке політичне тавро виникло далеко не спонтанно, а його витворили і обсмоктали саме для усіх тих майбутніх катаклізмів, які настали пізніше. Оперуючи голослівним звинуваченням у фашизмі, можна задурювати голови "ваті" як в Україні, так і в Росії, але можна також обдурити декого й на Заході.
Росіянам не з руки воювати з "братьямі-славянамі", а ось із "фашистами" – миле діло. Вперше залунали звинувачення у фашизмі, коли Віктор Ющенко під час президентських виборів восени 2005 року відвідав Донецьк. У своїй сліпій ненависті до Ющенка команда Януковича і бритоголова армія Ахметова, чи то пак "ахметовюґенд", перевершили будь-які прогнози щодо можливих подій. Одна річ, коли кричать "Ганьба!", "Геть!" або "Ющенко нужен Донбасс, но Донбассу Ющенко не нужен", і зовсім інша, коли використовується фашистська символіка, а самого Ющенка малюють як Гітлера.
Тобто усе населення Правобережної України, яка була за Ющенка, назвали фашистами. Ба більше: усі протести проти Ющенка на Донбасі уже тоді відбувалося під російськими прапорами! Ні Леонід Кучма, ні СБУ не втручалися. Хоча лунали відверті антиукраїнські і проросійські лозунги. Ніхто не з'ясовував, хто роздав російські триколори студентам.
"Впервые за всю жизнь мне было стыдно за Донбасс, – писав тоді донецький журналіст Сергій Гармаш. – Нужно было ощутить агрессию толпы, ее перегарное дыхание, чтоб понять, как близко мы сегодня были к катастрофе. Как далеко мы ушли от элементарных норм демократии, человеческих взаимоотношений и как страшно это отразится на нас завтра, когда молодежь, одурманенная сегодня тупой нацисткой ложью власти, будет строить нашу жизнь. В Донецке сегодня репетировалась гражданская война!
Если бы пьяная толпа просто кричала "Ющенко геть", то это было бы политическое противостояние. Но когда антиющенковские настроения подстегивались именно межнациональными и межрегиональными символами и призывами – это разжигание межнациональной розни. Это репетиция гражданской войны! Поражало обилие российских флагов – разыгрывалась карта союза с Россией, громко звучала коммунистическая музыка – к борьбе с Ющенко привлекались старые большевики. Всячески имитировался именно народный гнев".
Те, що народилося у 2005-му, продовжувало свій переможний хід до сьогодні. У 2007-му у Миколаєві Юрія Луценка зустрічали плакатами: "Не отдадим родной земли ни пяди", "Фашизм не пройдет", "Фашистам и нацыкам не место на Николаевщине". Особливою "дотепністю" відзначався плакат у шести екземплярах "Луцик-цуцик – гав-гав-гав!" А з гучномовців лунало "бандєравєц", "фашист" і "грозний враг трудящіх". І все це на фоні російських патріотичних пісень.
Московські політтехнологи працювали у поті чола, створюючи і підтримуючи розмаїті політичні організації, які насправді були клонами і фантомами. Одним із таких фантомів була КПРС – Комуністична партія, але вже не Радянського Союзу, а "робітників і селян". Головні постулати програмного документу цієї, з дозволу сказати, партії були такі: "український націоналізм заплямував себе колаборантством з фашистами, а тому сьогодні слід вести мову про націонал-фашизм", "останнім часом в Україні спостерігається активізація наступу на демократію і на комуністичну ідею, поширюється націонал-фашистський рух", "Наша Україна" – націонал-фашисти наших днів". Тобто відбувалася посилена пропаганда фашизації Західної України, як ющенківського плацдарму. При цьому КПРС на парламентських виборах 2004-го набрала аж!.. 0,41% голосів виборців. Після цього ніхто про неї більше не чув.
До чого я це веду? А до того, що злочин мусить бути покараним. Не покараний злочин має здатність кільчитися і врунитися, а відтак переростати у монстра. Усі ті, хто натхненно роздмухував привид фашизму в Україні, мусять постати перед судом. З Леонідом Кучмою в тому числі, адже це він стелив червоні доріжки перед усіма проросійськими партіями, які у своїй ідеологічні пропаганді козиряли "фашизмом" і "бандерівщиною".
Мусять відповісти й комуністи та колишні регіонали, які влаштовували напередодні Майдану антифашистські конгреси і походи. Саме завдяки усім цим кремлівським пройдисвітам вдалося доволі успішно поширити антиукраїнську пропаганду і задурманити голови як бойовикам на Донбасі, так і багатьом росіянам. Кров не тільки на руках російського агресора, але й на руках цієї п'ятої колони, яка почуває себе аж надто комфортно, зробивше все для того, щоб вона пролилася.