Торік бус, у якому я їхав зі Львова до Вроцлава, застряг у пробці на польському автобані. Водій слухав радіо, вочевидь — популярну, але попри це цілком пересічну польську FM-станцію. Щопівгодини після випуску новин про події в Польщі та світі звучала пісня польською мовою, далі — англійською, потім — знову польською, рекламний ролик — і чергова англомовна пісня. Хоч франкомовні за час понурого стояння теж чув, хай в менших пропорціях. Від нудьги почав рахувати польські. Приблизно половина.
Такого результату в перспективі слід очікувати після того, як Верховна Рада цього літа проголосувала за введення квот для української музики в ефірі. 8 листопада закон набув чинності, тож віднині радіостанції, якими керують законослухняні громадяни, мусять 35% ефіру надавати творам вітчизняних виконавців. Теоретично нічого страшного, як і складного в цьому не мало би бути. Проте ще до набуття чинності закон про квоти викликав бурхливі протести, в тому числі — серед самих музикантів, яким би зміна правил давала вигоду насамперед.
У березні цього року, коли політики пропонували квотувати не 35, а 75% ефіру на користь україномовної пісні, півсотні артистів висловили незгоду, підписавши відповідний лист. "Квоти — це від убогості! Від того, що ми не хочемо або не можемо інвестувати у власний продукт, і щоб не морочитися, забороняємо все інше", — заявила тоді Руслана Лижичко. Яка, нагадаю, 2008-го року домагалася від тодішньої прем'єра Юлії Тимошенко повернення українським артистам одного мільярда гривень. Так само у форматі підписного листа вона разом із кількома десятками колег вимагала, аби держава захистила їхні права на одержання коштів від публічного використання їхніх пісень. Цікаво, що Руслана та інші підписанти перед тим кілька років поспіль привчали українців, що за музику платити не треба, беручи активну участь у агітаційних безкоштовних передвиборчих концертах.
Відсутність або, скажімо так, недостатня присутність української, особливо — актуальної музики в широкому просторі відбивається на гаманцях музикантів негативно. Звісно, Руслану чи того ж Святослава Вакарчука, котрий так само скептично ставиться до квот уже сьогодні, можна зрозуміти. Це відомі артисти, важковаговики української сцени, і їхні композиції, як старі так і нові, мали б потрапляти в ефір не за принизливими для статусу квотами, так, ніби це вимушене витягування з гетто. Їм мусять надавати зручний час, регулярно повторюючи, ще й нараховуючи виплати за присутність у ротаціях. І заявою, що після введення квот "Океан Ельзи" крутитимуть кожні 10-15 хвилин, задовбуючи слухачів одним і тим самим й викликаючи відразу, пан Вакарчук окреслює дистанцію між собою та менш відомими колегами. Котрі, на його думку, не звучать по радіо широко, бо їхній матеріал, цитата, "нижчої якості, аніж західні хіти".
Але цим самим лідер "Океану Ельзи" мимоволі, сам того напевне не розуміючи, окреслює чи не головну проблему, яку намагаються вирішити ініціатори закону про обов'язкове квотування ефіру. Вона лежить у тій самій площині, що й проблема пошуку нових облич для українського кіно й сералів. Риторично запитуючи, коли представники радіостанцій востаннє ходили на пошуки талантів у різні клуби, в тому числі — по райцентрах, пан Вакарчук майже дослівно повторює запитання кінознавців: коли останній раз у пошуках талантів фахівці з кастингу виходили за межі Києва. Навідуючись на вистави менш знаних у столиці, у тому числі — провінційних театрів.
Глядач швидше дивитиметься кіно, в рекламі якого побачить знайомі вже обличчя. І музику буде слухати таку, до якої давно звик, впізнаватиме та розумітиме. Нехай з нагоди вступу в силу закону про квоти користувачі Facebook влаштували флешмоб, постячи посилання на свої улюблені україномовні пісні. За схожим принципом складаються народні лонг-листи з переліком улюблених композицій, що мало б, напевне, показати редакторам радіостанцій: ось, дивіться, музика є, вибирайте. Проте самовпевненість соцмереж і віртуального простору вкотре дратує: вподобання кількох десятків або навіть сотень українців варті уваги й поваги, проте зовсім не репрезентативні. Й не стануть каталізатором для FM-станцій навіть під тиском необхідності виконувати закон.
"Те, що впихають під квоти, слухати неможливо, а те, що слухати можна, не ставлять, бо неформат", — ось типовий обурений допис у Facebook. Cуть якого доводить цілковите нерозуміння того факту, що музика, яка звучить в маршрутці, на вокзалі, в кафе чи торгівельному центрі, передусім має відповідати всім критеріям тієї самої "попси", проти якої виступають борці за якість. Поширені в соцмережах кліпи й треки здебільшого відповідають визначенню "нішевий продукт". І, поклавши руку на серце, талановиті музиканти не зовсім уявляють собі, яка вона — масова аудиторія, та які має смаки.
Ось чому музичний продюсер Михайло Ясинський, загалом скептично ставлячись до квотування ефіру на користь української музики, каже, тим не менше, дуже важливу річ: "Відтепер доведеться працювати всім артистам, аби видавати не просто пісню українською мовою, а хіт". Що означає, хоч як покрути, відсівання музики в форматі "не для всіх". Створення попсової україномовної пісні, під яку захочеться пританцьовувати — питання часу, а не квот. Лишається, аби сам вираз "українська популярна музика" перестав користуватися статусом нецензурної лайки. Ну і справді шукати потенційні хіти по всій Україні.