Так вважають окремі російськомовні українці. І, мовляв, треба шукати те, що нас об’єднує.
Ну, ми й справно шукали усі ці 25 років. І нарешті дещо таки знайшли. Об’єднує нас гасло «путін – ху№ло», ставлення до Росії, як до агресора і вишиванка. Принаймні паради нам вдаються.
Але добра третина населення все ще перебуває в совку, з яким ми, за словами П. Порошенка, й боремося. Добра половина все ще вірить в дружбу між Росією і Україною, не усвідомлюючи, що це завжди буде дружбою кролика з удавом. Бо удав ніколи не змириться з існуванням незалежної України.
Про це, зокрема, свідчить нова концепція історії Росії, яку розробив у чотирьох томах Євґєній Спіцин, і яку заклали в підвалини геть усіх російських підручників з історії. Фактично нового там, як кіт наплакав, бо маємо усі заскорузлі імперські міфи і забобони, щедро приправлені совєцькою ідеологією. Де знайшлося місце і нашому псевдо-історикові П. Толочку, який фігурує, як єдиний тверезий український історик без «бандєраскава уґара».
Просто удав ніколи не забуде своїх хапальних інстинктів. Скільки б одні удави не бубоніли щось невиразне про нашу дружбу і про те, що нам треба жити в мирі, але другі будуть мати іншу думку, а саме таку: «Бандеровский нацизм в европейских подштанниках шастает по стране, уже подмяв и сломав очень многих, пытается привлечь к себе молодых, талантливых, амбициозных людей, которых там немало, – так пише у недавній «Литературной газете» Владімір Сухомлінов і продовжує: – Режим готов, как некогда гитлеровцы, нести «варварам с Востока» «новый порядок». Такое зло уже нельзя вылечить, можно лишь добить в логове».
Чим не заклик «дайті да Кієва». Тим більше, що це ж «мать гарадов», де за концепцією Спіцина українців не було. А якщо там українців не було, то мільйони теперішніх школярів, підрісши, завжди будуть напоготові рушити в черговий хрестовий похід.
Недавнє висловлювання міністра культури про генетику, російська пропаганда перекрутила так, що Геббельс відпочиває, хоч і не злим, тихим словом згадується: «На днях министр культуры Украины заявил, что в Донецке, Запорожье и даже в Черкассах нет необходимого генетического материала для работы. Этот ученик Геббельса имеет в виду, что там живут «не люди». Как после этого утверждать, что «фашизма на Украине нет»? – пише той самий автор.
Але найбільше мені сподобалося, як він критикує ялову опозицію, заявивши, що «даже одиозная Надежда Савченко по своей бесшабашной смелости даст фору каждому».
Отже, те, що ми трактуємо, як дурість, там звучить як «смєлость».
Але вернімося до того, що нас роз’єднує. Отже – мова. І тут таки вигулькує твердження про те, що українізація повинна бути лагідною.
Хотілося б при цьому запитати: чи настільки ж лагідною, як була русифікація, чи ще лагіднішою? І чи теж розтягнутися на 300 років з гаком? Боюся, що при таких темпах ми перетворимося на могіканів.
Після того, як нас винищували фізично й духовно, говорити про лагідну українізацію не випадає. Жодної лагідної прибалтикізації в країнах Прибалтики ми не бачимо. А однак російськомовним довелося змиритися.
Українізації 1920-тих років не була лагідною. Вона була дуже короткою. А потім усіх носіїв української культури вистріляли включно з письменниками і мовознавцями. І хоч тривала українізація недовго, але теж усі з цим змирилися. Ба більше – бачимо великий наплив до українського письменства неукраїнців за походженням (Лібер Рабінович, Люціанна Піонтек, Іван Кулик, Григорій Епік, Арон Копштейн, Самійло Щупак, Андрій Хвиля, Леонід Первомайський, Давид Каневський, Раїса Троянкер, Володимир Зорін, Андрій Розенкранц, Михайло Тихонов та багато інших). Не кажу вже про тих, хто походив з мішаних родин, як М. Хвильовий або Майк Йогансен.
Та кількість українських письменників неукраїнського походження, яка рекрутувалася до української культури за дуже короткий період українізації, кількісно значно переважає невеличку когорту письменників, які вибрали українську мову за 25 років Незалежності.
Тобто сучасна українізації не просто лагідна, а супер-мега-лагідна. Бо наслідки її надто туманні.
Спроби відгородитися від русского міра і у вигляді друкованого слова, і у вигляді аудіо- та відео-продукції наштовхуються на нерозуміння й кпини. Бо, мовляв, від російської культури нам нікуди не дітися, і народ її насправді прагне. Однак жодних глибших досліджень, щодо того, скільки саме українців не може жити без російської культури, ми не маємо. Зате маємо різні маніпуляції.
А ці маніпуляції мають насправді глибокі корені. Так у 1880-тих роках «видатний» «український» педагог Христина Алчевська розродилася книгою «Что читать народу?», де, покладаючись на народні думки, виклала читацькі рекомендації.
Мушу тут уточнити, що не була вона, на відміну від своєї доньки, українським педагогом. Не знала вона української мови, а на додаток спілкувалася з доволі підозрілими типами, на основі чиїх смаків укладала свої рекомендації, де фігурували самі російські класики. З чого робився висновок, що українці просто таки дихати без них не можуть.
Борис Грінченко, який провідав її лекції та уважніше придивився до тієї публіки, чиї думки для неї виявилися авторитетними, писав: «а ось це який народ: колишній лакей (тепер багатир, старшини брат), колишній повар, хлібороб-багатир, скінчилий курса у повітовій городській школі, пройдисвіт, котрий сидів не одного разу в острозі, письменний чоботар, власний сторож, декілька жінок-підлиз і два-три справжніх мужика, хоч і порушених цивілізацією (а це означає, що читали вони дешеву російську лубочну літературу, для якої багато хто з російських класиків прислужився, – Ю. В.). І ось такому нібито народові чита вона і дума, що коли ці перевертні, що балакають неможливою мовою, розуміють книжки (йдеться про книжки російські, – Ю. В.), то й увесь український народ їх зрозуміє… А до того, ще як додати, що сама п. Алчевська не зна української мови і часто й густо записує сказане по-російськи, а тоді вже підручна особа переклада це на українську мову, то можна собі уявити, наскільки те, що вона записує, відповідає дійсности».
А тим часом і досі російська пропаганда не забуває згадати Алчевську, доводячи культурну єдність наших народів і нерозривність смаків.
Мова не повинна нас роз’єднувати, а якраз об’єднувати. Як об’єднала вона колись чехів у незалежній Чехословаччині, а пізніше євреїв у незалежному Ізраїлі, де івритизація відбувалася зовсім не лагідно, бо якби відбувалася лагідно, то невідомо чим би це закінчилося. А зараз уже ізраїльтянам і геть не страшно, що чимала частина прибульців із совка не володіє івритом, бо іврит переміг на усіх культурних фронтах.
Нам до такої перемоги ще дуже далеко.