Реформа державної служби є однією з ключових реформ, адже без неї просто нема кому робити всі інші, бо у такому випадку плани змін ризикують залишитися на папері. Старі пострадянські бюрократи не налаштовані робити рішучі трансформації, це завдання нових сил, які мусять з’явитися у старих кабінетах. Ось чому реформа державної служби завжди була у фокусі уваги громадянського суспільства та західних партнерів України, ось чому був такий страшенний спротив захисників старого порядку. Нарешті витиснули (наприкінці 2015 президент підписав закон), і щось зрушило з місця.
Перший рік — це перший етап реформи, і ключовою історією тут є відкриті конкурси на посади державних секретарів міністерств. І тут все дуже не просто.
Почну з того, що далеко не всі знають суть поняття «державний секретар міністерства». Ключове слово тут «державний», а не «секретар», адже це не помічник міністра, покликаний виконувати його забаганки, а професійний вищий керівник апарату міністерства, що відповідає за втілення політики, розробленої міністром. Міністр — політична фігура, призначена парламентом. Держсекретар — професійна посада, політично незаангажована (аналог офіцера в армії чи кадрового дипломата на дипломатичній службі).
Ось чому призначення держсекретарів є таким важливим. Але ще важливіше, що це перший крок реформи — по суті, це пілотний проект, що виявляє всі недоліки, вади і загрози нової системи. Пілотний проект неможливий без помилок, на цих помилках вчаться, їх треба швидко і ретельно виправляти.
Отже, які помилки були зроблені на цьому етапі?
1. По-перше, на конкурси було відведено дуже мало часу. Конкурси фактично ніде не рекламувалися, публічної інформації було дуже мало, а строки подання — дуже стислі. Через це багато хороших потенційних кандидатів не змогли чи не встигли податися. Перевагу мали ті, хто вже заздалегідь готувався.
2. По-друге, для компетентних фахівців з управління перепоною є низька зарплата, у приватному секторі фахівці такого класу можуть отримувати набагато більше. Щоб подолати цю проблему, розроблений законний механізм доплат, який буде запроваджений відповідно до Стратегії реформування державного управління. Але і про це кандидати нічого не знали, тож інформація про низьку зарплату відвернула багатьох потенційних кандидатів. (На відміну від популістів, я виходжу тут із позиції, що низький рівень зарплати ключових державних службовців не є добрим для суспільства і лише стимулює корупцію.)
3. Комісія з питань вищого корпусу державної служби, яка обирає держсекретарів, складається з 11 осіб. Лише двоє з них є незалежними представниками громадянського суспільства. Більшість членів комісії не має досвіду управління великими системами та досвіду відбору кандидатів. Видно, що часом частина членів комісії узгоджено голосує за певних кандидатів, що ставить під сумнів результати вибору. Для підвищення довіри до комісії правильно було би додати туди фахівців з управління та представників незалежних міжнародних організацій. Також треба змінити внутрішні регламенти: підвищити значення об’єктивних тестів та знизити вагу суб’єктивних оцінок, запровадити складніші тести — інакше кажучи, змінити баланс на корить об’єктивних показників (хоча заради справедливості треба зазначити, що нинішні держслужбовці все одно зазвичай проходять такі тести краще за новачків з бізнесу).
4. Частина нормативних документів щодо роботи державних секретарів ще не затверджена урядом, і це треба зробити якнайшвидше. Всі ці документи мають бути оприлюднені, щоб кандидати знали, як відбуватиметься відбір та які завдання постануть перед новообраними держслужбовцями.
5. Одним із членів комісії за посадою є голова Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК). Разом з тим, НАЗК фактично самоусунулося від контролю за якістю кандидатів, і це мало наслідки.
Що ж вийшло в результаті?
Відбулося 15 конкурсів. У трьох випадках (Міністерство інфраструктури, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство енергетики) міністри заявили про свою незгоду з обраними кандидатами на посади держсекретарів. У чотирьох випадках (МВС, Міністерство інфраструктури, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство економіки) обранці викликали обурення громадянського суспільства. Таким чином, маємо 5 проблемних конкурсів та 10 вдалих. Чи це є хороше співвідношення?
Одна точка зору полягає в тому, що невдач забагато, і тому систему треба перезапустити. Друга точка зору: 10 із 15 є нормальним результатом для пілотного проекту, за умови, якщо помилки будуть виправлені; якщо ж скасувати зараз всі результати, то ми фактично зупинимо реформу і відкотимося на рівень 2012 року.
Я є прихильником другої точки зору. І ось чому.
На мій погляд, реформа державної служби вже відкладалася багато разів, і ще більше разів гальмувалася. Хто зацікавлений в її гальмуванні та скасуванні? Політичні клани, які звикли призначати на посади своїх представників, створюючи систему кумівства, кругової поруки і корупції. Лише незалежні компетентні професіонали здатні зруйнувати пострадянську державну машину і побудувати новий компактний уряд за кращими канонами розвинених країн. А для цього ці професіонали мусять там з’явитися. Державна служба повинна бути професійною, політично незаангажованою та високооплачуваною. Державні секретарі — ключовий елемент цієї стратегії.
Отже, реформа мусить продовжуватися, але помилки треба терміново виправляти.
Що робити з проблемними кандидатами?
Тут знову ж таки є два підходи. Уряд може призначити безпроблемних кандидатів, а проблемних відхилити, призначивши повторні конкурси. Начебто це правильний підхід.
Але чи може уряд дозволити собі волюнтаризм і на власний розсуд вирішувати, кого призначати, кого ні? Це ж якраз і суперечить стратегії реформи. Якщо закон вимагає призначати держсекретарів за відкритим конкурсом незалежною Комісією з питань вищого корпусу держслужби, то втручання уряду повністю зруйнує і логіку реформи, і довіру до неї.
Другий підхід полягає у тому, щоб призначити всіх, кого обрала Комісія, але включити декілька запобіжників. Таких запобіжників є два. По-перше, НАЗК мусить включитися і ретельно перевірити всі факти (у тому числі надані громадськістю), відхиливши проблемних кандидатів. Фактично, це законна прерогатива і обов’язок цього агентства. По-друге, є випробувальний термін, протягом якого громадські організації будуть активно і пильно моніторити дії новообраних держсекретарів, тож недоброчесних можна буде замінити.
Моя особиста точка зору полягає в тому, що кандидати, які отримали негативну реакцію з боку громадськості, повинні бути найближчим часом ретельно перевірені НАЗК. Агентство має грати першу скрипку у питаннях перевірки доброчесності, для цього воно й створено. Що стосується кандидатів, які не викликали жодних питань, то їх треба призначати і продовжувати реформу далі.
Але на наступному етапі всі помилки мусять бути виправлені. Більше інформації, довші строки подання, більша відкритість роботи комісії та більша вага об’єктивних факторів, більше часу на перевірку доброчесності і більше уваги цьому фактору. Набагато більше публічної комунікації.
Коротше кажучи, не #зрада, не #перемога, а як завжди — поступове відвойовування позицій у старої системи, просування нових людей, нових цінностей і нових правил. Лупаймо цю скалу.