Вперше я постав перед судом, коли мене пов'язали мєнти з джинсами. То було в 1978 році. Могли б і не пов'язати, якби не два колишні одноармійці з Харкова, які, власне, приїхали за джинсами, а я їм поміг купити. Вони зізналися, що я купив ті джинси для них, хоча я їх просив вдавати, ніби вони взагалі не знають, що у мене в торбі.
Вийшло так, що мене звинуватили в спекуляції, хоча жодної спекуляції не було, бо я нічого на тих хлопцях не заробляв. Але суд був липовим і відбувся за яких 5 хвилин. Пізніше знайома розповідала, як працівники суду поділилися з мєнтами «награбованим».
Вирок суду обмежився лише 35 карбованцями штрафу.
На жаль, не пригадую прізвища тієї судді, яка навіть не мала бажання слухати мої арґументи, а рішення мала написане наперед.
Вперше зіткнувшись з судовою несправедливістю, я потім уже не раз ставав її жертвою.
Наступний раз це трапилося у 1996 році. У 1993 році я розкритикував у «Post-Поступі» новий журнал під старою назвою «Літературно-Науковий Вісник». Було оголошено передплату, яка тривала два роки, було зібрано значні кошти. Я теж чемно передплатив, але вийшло тільки одне число. На тому цей журнал успішно здох. Мене оце цинічне використання назви "ЛНВ" — дітища Франка, Грушевського та Донцова —обурило. Минув рік від часу появи першого числа, і я написав, що я про нього думаю.
Головний редактором цієї профанації був Степан Пінчук. Ото він і втелющив у те число частину своєї наукової роботи та розпочав друк третього тому «Волині» Уласа Самчука і товстелезну «Мага-Віру» Лева Силенка, вділивши кожному по сторінок двадцять. Я порахував, що коли такими темпами друкувати Самчука і Силенка, то публікація розтягнеться на кілька років, що, звісно, виглядало безглуздо. Тим більше, що «Волинь» уже була видана.
Щодо уривків з дисертації Пінчука, то він у передмові написав, буцім для публікації в «ЛНВ» нічого не поміняв. Я в цьому засумнівався, бо неможливо було у 1970-х роках згадувати січових стрільців, М. Грушевського і т.д.
Усе це дуже обурило Пінчука, а найбільше, що я «приписав йому членство в КПРС, хоча в партії він не був». Але «Довідник СПУ» вказував, що С. Пінчук — член КПРС. Однак він продовжував наполягати, що це образа честі, але чомусь на довідник до суду не подав, а подав на мене.
Восени 1995-го відбувся суд, і я його виграв. А незабаром після цього «Post-Поступ» почив у Бозі. Але Пінчук часу не марнував і подав на апеляцію. І ось в липні 1996 року мені в кнайпі навпроти «Галицького базару» вручає бармен повістку до суду.
Це була найориґінальніша повістка з усіх, які я коли-будь отримував. Редакція закрилася, то не знайшли нічого мудрішого, як викликати мене через кнайпу. Але з запізненням, бо суд уже відбувся 29 квітня. Без мене.
Я не надав цьому великого значення і забив. Минає ще півроку, і отримую листа від судового виконавця, що маю заплатити С. Пінчуку моральне відшкодування в сумі, яка натоді становила 850 доларів!
І за що? За літературну критику? Такого ще не бувало зі мною. У 80-х я опублікував купу гострих статей про різних графоманів, вони, звісно, скаржилися навіть у ЦК партії, писали доноси, але до суду ніхто не подавав.
Мені вдалося добитися повторного слухання на підставі того, що суд відбувся без мене, і воно відбулося 24 липня 1997 року. Тут я, власне, й почув, що ж так вразило бездарного редактора. Він звинувачував мене в тому, що це через мою статтю журнал більше не вийшов. Я показував на суді той журнал з датою його видання і газету, яка вийшла через рік. Здавалося б, все ясно: моя стаття жодним чином не могла вплинути на долю цього журналу.
Але суддя вирішила справу на користь Пінчука. В рішенні суду, крім іншого, фіґурувала образа честі за членство в КПРС, хоча я знову демонстрував «Довідник СПУ». І навіть моя фраза, що «Мага-Віра» — такий ґросбух, що ним і теля можна забити.
Я не вірив своїм вухам. Але не здався і оскаржив це рішення. Повторне слухання відбулося в тому самому кабінеті, хоча суддя уже був інший. Так дивно склалося, що кабінет у обох суддів — пані судді та пана судді — був спільний. Це мені нічого доброго не віщувало. І я не помилився.
Пан суддя, висловлюючись неймовірно фіґурально з усіма блохами канцеляризмів, повторив арґументи з попереднього рішення. Хто б сумнівався? Не буде ж він йти проти своєї сусідки.
А тим часом Пінчук не заспокоївся і у вересні 1997-го став вимагати, щоб суму морального відшкодування збільшити до 2 525 грн. 50 коп.
Пояснював це тим, що «моральні травми особливо тяжко відбиваються на людях творчої сфери, як правило, високооплачуваних. Скажімо, моя постійна платня становила 384 грн. (ставка завкафедри). Але ще понад 300 грн. я заробляв на місяць своєю письменницькою працею. До того ж я не менше 150 грн. заробляв публічними виступами. Отже, мій загальний заробіток становив понад 850 грн. Отже, вилучення мене з творчого процесу бодай на місяць обходилося мені в сумі понад 2 550 грн.».
Суму стягнення Пінчуку підняти не вдалося. А я з кінця 1997 року почав сплачувати моральне відшкодування по 10-20 гривень щомісяця. Несподівано інфляція прийшла мені на допомогу, і незабаром то вже були зовсім інші гроші. Пінчук засипав скаргами суди, приїжджав, вимагав підняти стягнення, бо ж інфляція! Але судові виконавці розводили руками і пояснювали, що роблять все, що можуть, ось навіть наклали арешт на мій будинок. Хоча цей арешт було обумовлено зі мною, аби задемонструвати кипучу діяльність.
З тих процесів з Пінчуком я зробив висновок, що журналістська робота приносить не тільки задоволення, але й чимало клопоту і варто бути обережнішим.
Отже, коли народилася наприкінці 1998-го газета «Поступ», я сховався, мов равлик, у шкаралупку і вигулькнув уже в образі Юзя Обсерватора. І не помилився, бо судові процеси сипонули тепер як з ринви. Усі знали, хто ховається за цим псевдонімом, але довести у суді не могли, і залишали позов лише до газети. А газета мене боронила тим, що не видавала, а доводила, що Юзьо Обсерватор — збірний псевдонім, отже, з'ясувати зараз, хто саме такого-то числа написав обсервації, неможливо.
– Ми знаємо, пане Винничук, що то ви, — заявляли адвокати на судах, — але довести не можемо. Тому претензії до вас відкликаємо.
А про те, що то були за суди, розповім наступного разу.