Для прикладу: із 13 країн пострадянського та постсоціалістичного табору, що набули членство в НАТО, лише 2 - Угорщина (1997 р.) та Словенія (2003 р.) - провели консультативний референдум. Але - вже після процедури підписання протоколу про вступ до НАТО!
Грузія у 2008 році провела референдум для отримання Плану дій для набуття членства. Проте, незважаючи на позитивне голосування, Бухарестський саміт не ухвалив рішення про підписання такого Плану дій з Грузією.
Що думають українці про НАТО
Необхідно зазначити, що ситуація щодо підтримки нашими громадянами членства України в НАТО змінилася після агресії Росії та анексії Криму.
За даними соціологів, громадяни з 2014 року підтримували вступ до НАТО в межах 40-50% від усіх опитаних. До речі, така цифра зафіксована і в розділі «Україна-НАТО» на сторінці МЗС.
Отож, твердження про те, що за роки президентства П. Порошенка підтримка українцями вступу до НАТО суттєво зросла, - просто не відповідає дійсності.
Бажане членство в НАТО
Щодо України, то вже на згаданому саміті у Варшаві країни НАТО вирішили «поглиблювати стосунки свого особливого партнерства», а також «продовжувати надання стратегічних консультацій та практичної підтримки в царині реформування безпекового та оборонного сектору».
Найбільш детально наші зобов’язання перед НАТО прописані в Річній національній програмі співробітництва Україна-НАТО на 2016 рік. Ця програма була введена в дію Указом Президента, налічує майже 100 сторінок та 5 розділів. Український Президент та влада взяли на себе зобов’язання привести все - починаючи з виборчої системи і закінчуючи озброєнням та екіпіруванням української армії - до стандартів НАТО. Не будемо згадувати про невиконані конкретні зобов’язання (наприклад , створення спеціального веб-порталу «Україна-НАТО», імплементацію національних планів - Національний план дій з виконання Резолюції Ради Безпеки ООН № 1325 (2000) "Жінки, мир, безпека" та Національний план з імплементації Резолюції Ради Безпеки ООН № 1612 (2005) "Діти у збройних конфліктах" тощо). Але очевидно, що абсолютна більшість зобов’язань, прописаних в цій Річній національній програмі співробітництва Україна-НАТО на 2016 рік, українською стороною не виконана. Натомість з 1 січня мали би бути ухвалена вже нова національна програма співробітництва з НАТО на 2017 рік.
Принагідно нагадаю, що Президент П. Порошенко вже майже 3 роки не може призначити керівника Місії України при НАТО, функції якого ще з 2015 року тимчасово виконує Єгор Божок.
Кому потрібен референдум щодо НАТО
Як бачимо, станом на січень 2017 року склалася цілком зрозуміла ситуація: з боку НАТО (на рівні офіційних документів та реальних дій) немає готовності ближчим часом приймати до Альянсу нашу державу, а з боку України - влада не проводить планової систематичної роботи для того, щоб набути бодай статусу кандидата на членство!
Отож, очевидно, що ідея з проведенням референдуму щодо НАТО – суто виборча та політтехнологічна, яка покликана відволікти увагу суспільства від кричущих прорахунків влади та непростої соціально-економічної ситуації в Україні.
Задум простий і банальний: максимально наростити нинішній нікчемний рейтинг довіри до Порошенка та влади загалом і синхронізувати в часі вибори та проведення референдуму з надією, що до другого туру виборів до «проєвроатлантичного» Порошенка вдасться завести проросійського та антинатівського кандидата.
Цей план настільки очевидний, що його одразу «прочитала» більшість громадян України.
Експерти, натомість, нагадали Президентові, що він досі не підтримав скасування авторитарного Закону про референдум від Януковича, і нині Конституційний Суд досі розглядає це питання. Про фінансування референдуму спеціально не згадуємо, бо «воюючій країні», де бракує коштів на армію, викидати сотні мільйонів гривень на політичну забаганку влади - це чистий цинізм.
Таким чином, підсумуємо: ідея з референдумом від Порошенка не має жодного стосунку до пришвидшення вступу України в НАТО та приведення Збройних сил зокрема та держави загалом до стандартів, що панують в країнах Альянсу та Євросоюзу.