Однією із знакових церемоній двох останніх десятиліть стала спільна молитва української і польської спільнот на могилах Української галицької армії та Польських військових похованнях – на могилах військових, які у далекому 1918 році боролися одні з одними за Львів і Галичину.
Особливої ваги цей захід набував, коли задавнений і до кінця не осмислений польсько-український конфлікт, який тривав більшу частину ХХ сторіччя вкотре загострювався.
А це було, коли розгорілися польсько-українські дискусії щодо відновлення Польських військових поховань на Личаківському цвинтарі.
Не простіше було і нещодавно, коли в Польщі актуалізувалася тема українсько-польського кривавого протистояння на Волині 1943 року – однак тему актуалізували 2016 року.
Цьогоріч теж не просто. І то з приводу, щодо якого мало хто що знає. А йдеться про трагедію дуже зворушливої спроби українців здобути хоч якийсь клаптик незалежної землі – йдеться про відчайдушну спробу Закарпатської України 1938-39 року, з огляду на анексію Чехії нацистами, сепарацію Словаччини та, о диво, анексію Польщею малесенького шматочка Заольжанського Шльонська, проголосити Карпатську Україну.
Звісно, що шансів майже не було. Тим більше, що ця маленька республіка не могла протистояти реваншистським діям Угорщини Міклоша Горті. Регулярна армія Угорщини задушила молоду республіку. Це наша, українська трагедія.
І тут ще одна заувага, якої потребують українці. Коли ми говоримо про режим Горті чи угорський реваншизм, ми повинні так само розуміти, що після Першої світової війни навіть не Угорське королівство як частина Австро-Угорщини, а угорський народ зазнав жорстокої травми. За Тріанонським мирним договором
укладеним 4 червня 1920 року між союзними державами Антанти у Першій світовій війні та Королівством Угорщина значні території всуціль заселені угорцями відійшли до сусідніх країн – Румунії, Чехо-Словаччини, Югославії та Австрії. Угорці стали одним з чи не найбільш розділених державних народів у Європі. Звісно, що це була трагедія.
І в ті, дуже кровожерні часи чи не єдиною реакцією на таку кривду був ріст реваншизму, ксенофобії та націоналізму. Такі були часи.
І нагода прийшла – коли Чехо-Словацька республіка була розшматована, Угорщина заявила свої права на Закарпаття. Хоча далеко не вся територія Закарпаття була заселена угорцями. Однак засліплення реваншизмом позбавляє розуму.
Жертвою стала малесенька Карпатська Україна.
Карпатську Україну боронили як закарпатці, так і галичани, що переходили Карпати, щоб допомогти молодій республіці. Однак угорські війська невдовзі притиснули українські підрозділи до Карпат. І постало питання долі вояків, які вже не мали змоги опиратися з одного боку угорським військам, а з іншого – польським прикордонним загонам.
Ба більше – і перед угорцями і перед поляками постало питання – що робити з закарпатськими українцями, колишніми громадянами Чехо-Словацької республіки у їх очах, і галицькими українцями – громадянами Польщі у їх очах – бо Карпатської України вони не визнавали, а отже і її громадянства теж. Тобто вони мали справу з громадянами Чехо-Словаччини та Польщі. А, якщо так, то за будь-яких обставин, вони мали їх інтернувати і судити.
Однак сталося не так. Засліплення реваншизмом позбавляє розуму. Полонених, які попадали до угорських та польських підрозділів просто розстрілювали. Тобто розстрілювали чехо-словацьких і польських (!) громадян... Без суду у правовій державі – а Польща була все ж державою правовою... Її не можна порівнювати з сталіністською Польською народною республікою, яка влаштувала акцію "Вісла" 1947 р...
Написав цю фразу і одразу зрозумів, що саме тут вийшов на слизький лід непорозумінь. Хоча ні для кого у Карпатах не є новиною банальна правда – я особисто чув її від своєї рідні – людей дуже толерантних не лише на ті, але й на ці часи – негоже робиться, буде біда. А було саме так – хлопців, а це були як правило молоді люди, не лише угорські, але й польські військові просто розстрілювали, . І не лише... Це був 1939 рік. Задовго до 1943-го.
Українське суспільство з трудом усвідомлює і погоджується з тим, що сталося на Волині 1943. Це жахлива правда. Але ми, українці, маємо віддати належне правді – не гоже діялося, не гоже. І наша вина також у тому є.
Так само, як не менш жахливими є і ті дні 1939 року. Можливо злочини не такі масштабні. Але саме тоді на Татарському, Верецькому та Ужоцькому перевалах засівалися зерна ненависті. Безсилля українців не могло не погодити у наступному помсти, терору і нового зла.
І найбільш печальним у всій цій історії є те, що чинилося все це за наказами недалекоглядного тогочасного польського вищого керівництва. Передані Корпусу охорони пограниччя (КОП) громадяни Польщі були вбиті без суду і слідства за наказом маршала Едварда Ридз-Сміґлого.
"Буде біда" – сказав тоді мій дід. І так сталося 1944, коли за одним пострілом спалили всі польські хати наших сусідів...
Українцям дуже важко приймати всю травматичну для національного міфу правду про події на Волині та Галичині 1943-44 рр. Тим не менше, принаймні інтелектуальна верхівка українського суспільства вже пережила дитячу хворобу простацької ідеалізації свого народу і його історії. Це процес дорослішання українства в цілому. І українство, принаймні в якійсь його найбільш совістливій частинці, простягнуло руку братам-полякам, що підтверджує кожного 1 листопада. Навіть, якщо це було кілька десятків людей – для майбутнього це важливіше, ніж тисячі тих, хто на це не спромігся.
Отож і від братів-поляків ми очікуємо такої ж мужності в доланні національних міфів. Правда далека від міфу. А тому польське суспільство теж повинно усвідомити, що перед 1943 був 1939. І була кривда не лише щодо чехів у Заольжанському Шльонску, але й щодо зворушливої Карпатської України і її юних захисників.
Україна дуже повільно відходить від історичної амнезії. З величезними судомами сама Україна пригадує, що з нею діялося. Досі не те що не всі знають, але й не всі сприймають історію повернення України до самої себе. Нещодавно на Верецькому перевалі було нарешті створено меморіал пам'яті захисникам Карпатської України. Внучка головного команданта Карпатської Січі Дмитра Климпуша віце-прем'єр України Іванна Климпуш-Цинцадзе, голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин (теж, до речі, з тих самих Карпат з милішої їх сторони), глава Львівської держадміністрації Олег Синютка дали сигнал – ми очікуємо і від угорської, і від польської сторони простягнутої руки. І не вперше – такий сигнал було дано, коли вони ж взимку цього ж 2017 року відновили сплюндрований меморіал на місці спаленого польського села Ґута Пеняцька.
Та наші часи непрості. Інколи доходить до рецидивів простацького реваншизму. Чого варта істерія угорських націоналістів щодо закону суверенної держави України про освіту. Так і стримлять реваншистські прагнення законсервувати кілька районів Закарпаття задля їх можливої в якійсь перспективі анексії у тій чи іншій формі.
Тішить те, що українсько-польський діалог пішов набагато далі. Все ж Польща не підтримала невиправдано гострої позиції Угорщини у цьому питанні. Так, зрештою, як не підтримала її і Румунія.
Однак проблема розстрілів 1938 року залишається. І нічого не вирішить її просте заперечення брати-угорці та брати-поляки.
А досить тільки вдарити кулаком в груди, як у церкві, кірсі чи костьолі і тихо промовити хоча б самому собі – "моя провина", "mea culpa, mea maxima culpa".
Так, це не просто бути до кінця чесним з самими собою. Але іншого шляху немає. Тому час дорослішати. Всім дорослішати. І угорцям, і полякам, і українцям. Кожен має виконати своє домашнє завдання. За кожного з нас ніхто його не зробить.