Поблизу лінії зіткнення - жахливий інтернет. А вчора його зовсім не було. Я знала, що всі чекають новин, що ми зникли на кілька годин без зв'язку, за нульовкою, журналісти нервували, що не можуть передатися й подарувати всій країні ці наші емоціі - ми з нашими в Горлівці!
Це відчуття, від яких ком в горлі. Назва міста, в якому ти бував багато разів до війни, прапор неіснуючої " республіки", насправді - відшматованого шматка України. Навколо озброєні люди в чужинській формі, й притиснувшись до автозаків, в яких просиділи ці кілька останніх годин на окупованій території- НАШІ. Вдивляєшся в обличчя, які знаєш тліьки по фото їх рідних, дивишся в очі, усвідомлюючи, як з ними працювали й психологічно обробляли весь цей час. Навколо - люди зі зброєю і " журналісти " " лайфів" . А наш пул ще в автобусі.
І ось ми махаємо одне одному і починаємо аплодувати, й укранські журналісти вибігають з автобусу й ми мчимо до них, і це був такий емоційний драйв. Контрольна звірка, НАШИХ викликають по прізвищах, вони за звичкою цих страшних трьох років на мить складають руки за спину, й раптом розривають ті зціплені за спиною руки, бо- хоч і в окупованій Горлівці- але вже за мить до волі. І ось- пальці в тризуб чи в кулах: Слава Україні! І - й ідуть в наш автобус! Скільки " Слава Україні! - " Героям Слава!" Горлівка не чула давно.
А за пару годин до Горлівки - НАШІ з окупованого Луганська повернулися , виходили з тої маршрутки на Зацево - і кричали нам: " Слава Україні!
Найбільше хвилюєшся першоі хвилини зустрічі, коли НАШІ, після пережитих страждань, стоять кам'яні, іх обличчя зі скелі ... і потім як в тій " Сніговій королеві" перша сльоза, й вони вже - не крижані .
Найбільше люблю хвилину їх перевтілення - коли одягають військову форму і в очах вже не просто впевненість, а велике бажання повернутися в Горлівку. З миром! Не з війною, яку туди принесла не Україна....
..... Вчора хлопці так щемливо переодягалися в новісіньку військову форму, вони ж, поранені, страшною зимою 2015, коли наша армія, розкрадена й знищена, гола і боса, одягалася ще волонтерами, ще не бачили цих новостроїв. " Ой, липучки на штанях! Зручно! Ремінь не потрібен! " , " Класні берці!"- тішилися, й ми разом з ними.
А потім перші дзвінки мамам і дружинам, а потім Президент їх зустрів особисто майже на ліній фронту, а потім військові геліклптери і військовий літак- бо вони ж НАШІ воїни. Й в Харкові вони знову плакали- вже інакше, ніж в Горлівці. Там - ще не вірили, тут- - не могли повірити! Вони йшли до військового караулу, який їх з почестями зустрічав, й перепитували : це для нас? Це правда? А в Києві вони вже не ховали емоцій. Свято! Таке потрібне країні.