Так склалося, що я дуже багато завдячую польській культурі і польській мові, через яку запізнався з безліччю класичних творів, яких у нас в той час, та ще й досі, не переклали. Подивився я також безліч фільмів, що в совєтську епоху нам були недоступні. І для мене поляки завше були доволі близькими. А головне, що польська мова не була агресивною щодо української, бо дозволяла легко і безболісно обмінюватися різними словами, які лягали, як влиті, в нове мовне русло.
Тим більше мені прикро, що нова польська влада перейшла на рейки відвертого націоналізму і ледь не расизму. А бажання перекинути свої гріхи на сусідів, звинувачуючи в антисемітизмі, ввійшли до порядку дня. Уже ніхто не церемониться і не зважує сказаного.
Під роздачу пішли не тільки українці, а і євреї – антисемітські висловлювання в польській пресі та на телебаченні – це вже норма.
Не знати, чи це є метою польських правлячих кіл, але кожен такий вибрик на нашу адресу викликає глибоке схвалення в їдців-з-лопат. Там радісно потирають руки і розносять благу вість по всіх-усюдах.
Останній спіч польського прем'єра про гетьмана Богдана Хмельницького – це свідчення відсутності будь-якої історичної справедливості і здорового глузду.
Бо якщо Хмельницький – Гітлер, то ким був Стефан Чарнецький, який убив понад сто тисяч українців? Герінгом чи Геббельсом? А може, відразу Борманом?
«У нас майже тисяча років співпраці на одній землі з євреями, цього не можна порівняти з іншими країнами в Європі та світі», – заявив Моравецький.
Але ж не менший період з євреями прожили й українці, ба більше – євреїв тут було завжди більше, ніж у Польщі. Серед міського населення вони становили від третини до трьох чвертей.
З байок про те, що суверенна Польща ніколи не виганяла євреїв, можна посміятися.
Ось цитати з львівської преси 1937-1939 років.
«На ХІХ-ому Загальнопольському з’їзді делегатів Товариства учителів середніх і вищих шкіл до статуту було запроваджено пункт: «Членом Товариства може бути тільки християнин, народжений християнином». Газета коментувала, що «досі й так серед членів ТУСВШ не було жодного жида, отже, зміна статуту мала демонстраційний характер, який стверджував, що жиди не можуть розраховувати на жодні зміни в польському суспільстві. Учасники з’їзду зажадали, аби в новому навчальному році учитель-жид не міг виконувати обов’язків класного керівника, ані керівника будь-якої учнівської організації на теренах польських шкіл».
Єврейська «Chwila» описувала бурхливі події у вищих навчальних закладах. Польські студенти зажадали усунути з Університету Яна Казимира професорів-жидів, не приймати на навчання жидівської молоді і звільнити зі шкіл учителів-жидів. Натомість жидівські студенти оголосили голодування, протестуючи проти антисемітизму. Студент Політехніки Ян Нємєжицкі «приступив до такого собі Рейха, що йшов вулицею Галицькою, вдарив його кулаком, викрикуючи: Хайль Гітлер».
До авдиторій почали вриватися студенти-боївкарі і силою пересаджувати жидів на окремі лави, а тих, хто боронився, били, а то й скидали зі сходів, в тому числі й дівчат. Натомість жидівські студенти влаштували одноденний страйк. Групи польських націоналістів переривали заняття і силою викидали студентів-жидів з авдиторій. На брамах Політехніки й Університету вивішено транспаранти: «День без жидів» і «Вимагаємо лавкового ґетто». Групи студентів перекрили усі входи і не пускали жидівських студентів, обкидаючи камінням. Кілька жидівських студентів було жорстоко побито.
А що було далі? А далі було Єдвабне і Кєльце. Або як тут не згадати погрому євреїв поляками у 1918 році за підтримку ЗУНРу. Чи щось подібне чинили українці?
Щодо повстання Хмельницького, то фраза «історики кажуть про 100 тисяч вбитих євреїв» – фікція, бо поважні історики цю цифру відкидають. До вбитих приплюсували втікачів, які після повстання знову повернулися в Україну.
Як можна вертатися туди, де тебе убивають?
І де народився хасидський рух? У Польщі? Ні. В Україні.
Епізод з облогою Львова, коли Хмельницький в обмін на видачу євреїв обіцяв відступити від міста, взагалі зі сфери народних міфів. «Львів відмовив, – стверджує прем'єр, – сказав, що не віддасть єврейських братів, і не віддав».
Так-таки братів?
Тогочасні джерела свідчать про інше. В період штурму міська влада, яка належала полякам, хотіла навіщось обеззброїти єврейське ополчення. Цікаво, для чого? І лише мужня постава євреїв, серед яких були справжні вояки, цьому завадила. Польське військо на чолі з Вишневецьким втекло з міста. Чому ж відмовилося боронити братів своїх?
А щодо вимоги видати євреїв, то історик Стефан Томашівський зауважує: «ся звістка, принята істориками без застережень, виглядає дуже підозріло. Наперед дивно, що жидівський хроніст Ганновер нічого про се не знає, хоч згадує, що в посольстві до Хмельницького був і заступник (представник) Жидів. І яка ціль такого домаганя? Жидівською голотою зі Львова хиба не було можна заплатити Татарам. Такого домаганя не виявляв він ані в Жовкві, ані в Замості, ані деинде, хиба... по семи літах знов у Львові! Щодо 1655 то тодішнє жаданє видати Жидів безсумнівна містифікація, обчислена на те, щоб опісля силувати їх платити місту за їх охорону. Томуто можна здогадуватися, що й 1648 р. така сама хитрість веліла міській управі оповідати про домаганє гетьмана видати йому Жидів. Характеристична річ, що окрім діярія (а за ним Чеховичової та єзуїтської записки) ніхто з сучасників не згадує того, ніхто також із давнійших істориків не писав про се (навіть Каховський ні!).
Що більше, єзуїтська хроніка записує факт, що дає доволі до думаня: отсе самі Львовяне пропонують Хмельницькому, щоб викупну суму стягнув собі... з Жидів. Яким способом? Хиба тим, що їх віддано б на ласку й неласку козакам. Тимчасом гетьман не приймив сього предложеня! Такі суперечности повинні були спонукати жидівського історика Львова Балабана поставитися критично до підозрілої історії з антисемитським домаганєм Хмельницького».
Як бачимо, навіть видатний єврейський історик Меєр Балабан не вірив у цю байку, то чого би мали вірити ми...