Тупі не тому, що тупі, а тому, що складаються з тупих сцен. Особливо трилери.
Ну от прив’язують погані дяді бідну жертву до крісла, самі йдуть, а коли повертаються, жертва й далі в кріслі з кляпом в писку. А тим часом звільнитися елементарно.
Лише в одному фільмі за романом Раймонда Чандлера «Неприємності – моє ремесло» нарешті показано, як просто звільнятися з пут на кріслі, улюбленій фігні всіх голлівудівців. Спочатку жертва перехиляється вперед, щоб вага припала на обидві передні ніжки, і ламає їх. Відтак звільняє прив’язані ноги, а потім уже звільняє і руки.
Так само смішно дивитися на сцени з поліетиленовою торбинкою на голові. Жертва задихається, сіпається. Жах! А втягнути в себе ту задрипану торбинку і прокусити слабо?
Уже заяложеним штампом виглядають сцени, коли вбивця, перш ніж застрелити когось, довго й нудно з ним розмовляє, чемно сповідаючись у всіх своїх гріхах.
Взагалі яке уявлення може мати український глядач про Америку з їхніх же фільмів?
Дверей вони ніколи не замикають. Ну, тупо ніколи. Злодій чи вбивця заввиграшки проникає в дім.
Сплять навіть після бурхливого сексу в труханах і бюстгальтерах. Займаються любощами ледь не на порозі, гарячково зриваючи одне з одного одяг. Потім він її припирає, як мебель, до стіни і цюпцяє зі швидкістю механічного кролика. А коли вони лежать голі, то чомусь, встаючи, соромливо обмотуються простирадлом, хоча нікого там окрім них нема.
Їхні авта ніколи, ніколи, ніколи у випадку загрози не заводяться з першого разу. А деколи й з другого, і з третього, і з четвертого. А коли потрапляють в аварію, то відразу вибухають цілим снопом полум’я.
У них взагалі з головами не в порядку. Бо вони розмовляють зі слухавкою чи з мобілкою, коли їх по той бік ніхто не чує: «Візьми! Ну, візьми слухавку!» – волають вони в пустоту. А ніхто не бере. Але вони продовжують волати.
Я навіть подумав, що так і треба. І теж спробував: «Та візьми нарешті! Ну! Ну! Та курча лімонада!» Бо, думаю, техніка пішла вперед, і мобілка фалює мій голос навіть, якщо на тім боці не чують.
Але ніц з того. Може, не так голосно волав? Бо в Америці вони у фільмах можуть потиху розмовляти, а в нас самі театральні актори грають, то звикли верещати так, аби не тільки гальорка чула, а й ті, що в буфеті.
Їхні школярі виглядають, як наші двадцятирічні. А у фільмах 40-50-тих років двадцятирічні виглядають, як сорокарічні.
Коли вони приймають душ, там валить така пара, наче миються вони в суцільному окропі.
Коли бачать труп, то обов’язково їдуть в Ригу.
Феноменально також бачити, як герой, отримавши разів десять залізякою по голові, потім піднімається і одним ударом кладе бандита.
Або в історичних фільмах після бою герой ховає закривавленого меча в піхви не витерши. Та хтось уявляє собі, як смердітимуть ті піхви за кілька годин?
Але ніщо так мене не нервує, як знущання з жіноцтва. Я навіть дивуюся, чому феміністки всього світу, так самовіддано борючись проти своїх жіночих обов’язків, варіння борщу, роблення уроків з дитиною чи прибирання в хаті, миряться з тим, що ми бачимо на екранах.
Якими постають дівчата й жінки в американських та європейських фільмах? Повними і безперечними ідіотками з мокрою головою.
Коли вони втікають від маніяка, а потім ховаються десь, то неодмінно дуже голосно дихають і скавулять. Аби їх швидше знайшли? Маніяк чи вбивця при цьому ніколи не біжить, він йде спокійно, не поспішаючи, але завжди жертву знаходить.
Коли жінки тікають від убивці, що переслідує їх на авті, то біжать рівно по дорозі, не звертаючи набік. Хоча обабіч є ліс, парк, а якщо це в місті, то можна завернути в інші вулички. Але вони цього ніколи не роблять.
Чоловіки теж в таких випадках виглядають ідіотами, бо й вони так само тікають, не ухиляючись від авта. А буває ще кумедніше. Обоє, чоловік і жінка, ховаються від убивць. Раптом жінка, вловивши зручний момент, коли її не бачать, кидається навтьоки. Дурнуватий чоловік замість того, щоб сидіти тихо, верещить: «Кейсі! Тікай!», хоча вона й так тікає. Але тепер це помічають убивці. Зазвичай після цього дурнуватого чоловіка настигає справедлива і заслужена куля. Таку сцену глядач завше сприймає не без задоволення.
А за оце я б, на місці жінок, давно до суду подав. Бо коли вбивця методично катрупить чоловіка, жінка, забившись в куток, верещить, як недорізана великодня свинка замість того, щоб вхопити пательню і дати вбивцеві по голові. Бо я вірю – так зробила би кожна наша жінка.
Ну, правда, бувають винятки. Буває, що жінка в такій ситуації хапає ножа і, скажімо, пробиває вбивцеві ногу, руку або навіть спину. І тоді обоє тікають. Хоча це безглуздя. Чому не добити? Але ні – вони ніколи вбивці не добивають, а той потім знову їх знаходить.
А ще, тікаючи, вони ніколи не підбирають з підлоги чи землі зброї, яку випустив з руки вбивця.
Наша жінка б добила. При чому кілька разів.
Але я вірю, що феміністки коли-небудь нарешті дозріють і дружньою лавою підуть в наступ на фільми, які їх принижують значно більше, аніж обов’язок ліпити вареники. Вони будуть йти, оголивши перса, на яких писатиметься: «Ганьба Голлівуду! Но пасаран!» В повітря злітатимуть кольорові кульки, а на плакатах в їхніх руках буде моя усміхнена мармиза – того, хто першим виступив в обороні їхньої честі.