Українська національна комісія з питань правопису була заснована ще в 1994 році, куди входило понад тридцять мовознавців та літераторів, серед яких було п’ятеро з-за кордону, зокрема Юрій Шевельов. Але робочою групою керували тодішній директор Інституту української мови професор Олександр Тараненко та завідувачка відділу того ж інституту Світлана Єрмоленко, які нізащо не хотіли поступатися «визначними мовними завоюваннями» московського режиму. Тобто нищення української мови, яке відбулося в 1933, 1946 і 1960 роках, вони вважали здобутками.
У підсумку комісія не дійшла згоди. Щойно коли інститут очолив академік Василь Німчук, вдалося в 1999 році підготувати «Проєкт найновішої редакції "Українського правопису"». Його також опублікувала преса. І почалося те, що ми давно вже фіксуємо на широких просторах інтернету: кількість «знавців мови» з конгеніяльним арґументом «у нас так не кажуть» зашкалила. Вереск та істерика трудящих мас звично перекрикували голоси науковців та письменників. Думку трудящих гаряче підтримали відомі москвофіли Віталій Русанівський та Петро Толочко разом із російськомовною пресою.
Проєкт так і не був затверджений. А склад Комісії мінявся ще тричі. У 2002 році вона нараховувала 44 особи, в тому числі й Русанівський з Толочком і Тараненко з Єрмоленко, у 2015 році склад Комісії було оновлено, і там уже стало 25 осіб. Перших двох ортодоксів нема, зате є інші адепти большевизму. Ніде ці люди не поділися і зі складу Комісії в 2015 р.
Ну, і так воно все тупцяє на одному місці. Понад 25 років Незалежності, а ми не маємо ані закону про мову, ані оновленого незмосковщеного правопису, бо завше у нас домінує група «у нас так не кажуть».
Ще один старорежимний москвофіл Б. Патон вдався до відвертої брехні, заявляючи, що «новий правопис складений у діаспорі і привезений до Києва». Але саме так вважає купа невігласів. Хоча діаспора зі скрипом і критикою, але перейняла правопис, витворений в Києві-Харкові, а не навпаки.
Теперішні правописні правила переповнені безглуздям, бо однокореневі слова дуже часто пишуться по-різному. Наприклад, лавр, але – лауреат, Фавн, але – фауна, автобіографія, але – аутопластика, аутогенний. Чи візьмімо похідні від ОРТО: ортопедія, ортологія, але – орфографія, орфоепія. Або чому, коли є матерія, пишемо матеріалізм? Бо так прийнято в російській мові.
Весь світ вживає Атени, а ми – Афіни, як і росіяни. Але вони колись і бібліотеку називали вівліофіка. Хоча те саме грецьке «th» в багатьох інших словах вживається у нас правильно: лабіринт, естетика, математика, Лета, літографія, театр. Проте є й геть кумедне: кафедра і катедра (католицька).
Чи візьмімо таке слово як етер, яке росіяни нам втулили у формі ефіру. Наші класики вживали таки етер. Іван Франко писав: «Де житє, там і поезія, але житє тільки там, де ідея — і зловити гру житя значить зловити невидимий і пахучий етер ідеї»; «Пливе етер, струмує вітер» (Павло Тичина), «І гори хмар на піднебессі, і світу голубий етер» (Дмитро Павличко).
Але товариш В. Русанівський вважав, що в нього «язик не повертається вимовити Атени замість звичного Афіни». Цікаво, як би він декламував вірш М. Зерова: «Ми скрізь були, нас вабив спів сирен, Сарматський степ і мармури Атен».
Врешті доходить до абсурду. Є в Миколи Хвильового вірш «Блакитний мед», з якого наведу початок:
Блакитний мед до уст прилип,
душа — метелик колекційний,
приколена надхненням до небес.
Атени... ах! цікаво... ах!
Блукав і там над містом місяць
і до піщаних берегів
тріпотно кораблі тяглися,
а в щоглах кублився
уламок бурі…
Атени в цьому вірші трапляються двічі. Але в київському виданні двотомника 1990-го року не тільки «надхнення» (від надихати) перекручено на «натхнення» (від тхнути?), але й Атени перетворилися на... АНТЕНИ!!!!
Як в’яжуться антени і кораблі зі щоглами, важко здогадатися, але комусь видалося, що повинно бути саме так. І зауважте: не було ще тоді Word-у, який би підступно перекрутив слово.
І в такому спотвореному вигляді цей вірш мандрує по безлічі сайтів, у тому числі й освітніх!
Або ось Леся Українка згадує «Лист апостола Павла до коринтян», але навіть в сучасних виданнях бачимо лише «до коринфян».
Українці з давнини не сприймали звука Ф, тому в нас, на відміну від московитів, були імена Текля, Тадей, Тодось, Марта, Агатангел, а не їхні аналоги типу Марфа-Фекла. То лише Янукович так любив Ф, що вжив його двічі у слові професор.
Балачки про те, що «не на часі» або «треба спочатку важливіші проблеми вирішити», виголошують невігласи і вороги мови. Бо і в розвинутих країнах відбувається перегляд правопису і орфографії. Це робили у 1996 році представники німецькомовних країн на Віденській конференції, греки в 1982 році, а тюркомовні народи колишнього СССР та молдавани взагалі перейшли на латинку.
На сайті «Збруча» опублікована цікава дискусія галицьких мовників 17 листопада 1929 року. При всіх безглуздих звинувачення в тому, що нібито мовна комісія намагається ввести «галицький» правопис, галичани якраз мали іншу думку. Вони не проти були прийняти харківський правопис, але мали певні застереження, які, зокрема, стосувалися апострофа і подвоєння приголосних. Федь Федорців (співробітник «Діла») аргументував так: «Апостроф ми відкинули, бо він уже з естетичного огляду представляється дико. Ми тут маємо більшу практику, ніж вони там, бо ми довше вживали української мови». Його підтримав письменник Осип Назарук (від «Нової Зорі»): «По перше апостроф зовсім непотрібний, по друге неестетичний, по трете Галичане мабуть ніколи не навчаться тої московської штуки і розумно зроблять, коли не навчаться того, бо воно не потрібне. Та на що нам того російського впливу? Так само уважаю хибним писання імени «Українець» малою буквою. Се навіть понижаюче нас, коли імя пса Бровко, коня і бика пишемо великою буквою, а імя своєї нації — малою».
Він цілком слушно зауважив, що галичанам не варто лягати під Київ: «Та чому так писати? Бо там так «ухвалили»? Таж у нас під тим оглядом, довше тривала праця, чому ж маємо обнижати здобуту довгою працею культуру нашої мови і правопису?
Коли перед війною зачали видавати в Росії велику енцикльопедію, то оден учений завдав собі труду й обчислив, що уживання одного тільки непотрібного твердого знаку дає повні три томи більше, ніж булоб без того знаку. А якуж безліч непотрібно запечатаного паперу дасть по кількох літах дальше непотрібне подвоєння цілого ряду букв! Се не такі дрібниці, як здається. І пощо того?»
Проф. Ярослав Біленький: «Як галицькі учителі можуть навчити писати апостроф, коли самі не знають і не навчаться, бо не годні, де той апостроф писати».
А вся справа в тому, що в українській мові нема м’яких губних приголосних, через це між ними і йотованими апостроф зайвий. Але в російській мові губні приголосні пом'якшуються, через це його наполегливо вносили в правописах російської, а потім радянської України. Не менш наполегливо його вилучали в правописних нормах в Галичині, де у вимові крім губних, не пом'якшується і приголосний "р". Доходило до курйозів: галицькі совєтофіли писали "ур'яд". Натомість, там, де Євген Желехівський вживав апостроф – для відокремленої вимови префіксів перед основою на голосний ("з'орати"), в підросійській Україні його не використовували ("зорати"): бо в російській мові тут маємо "слітноє проізношеніє".
Осип Макарушка: «Я буду слово «Українець» до кінця життя писати: великою буквою, а редакції нехай собі справляють».
Роман Купчинський взагалі назвав новий правопис «правописом ҐПУ».
Тобто не галичани правили в ті часи бал. Загальна думка науковців та письменників зараз така: треба повернутися до правопису 1929 року, але модифікувати його відповідно до деяких змін у функціонуванні української мови. І позбутися нарешті кайданків колоніяльного правопису.