Є два альтернативних способи формування уряду. Перший — політичний уряд. Іншими словами: поділити міністерські портфелі між ключовими членами власної команди. У зрілих демократіях це традиційний спосіб, і в ньому немає нічого поганого: він означає політичну відповідальність перед виборцями. Проблем тут немає, адже партія будується на низових організаціях, партійні фінанси прозорі, партійні системи підготовки кадрів випускають кваліфікованих фахівців, партійна ієрархія піднімає вгору найдосвідченіших з найчистішою репутацією, а вся діяльність партій та уряду знаходиться під постійним контролем громадянського суспільства та судової влади. Хто схибив, вилітає назавжди, а то й опиняється за ґратами.
У незрілих демократіях такий підхід зазвичай не спрацьовує. Адже партії являють собою нашвидкуруч побудовані проекти без низових організацій, сталої прозорої фінансової системи, без внутрішньопартійних дискусій та контролю. А суспільство слабке і не має незалежних судів. Тим часом до міністерських портфелів додаються грошові потоки і відповідні спокуси, а партійні лідери завжди знайдуть спосіб нагадати міністрам, завдяки кому вони отримали свої крісла. А ще є партійні спонсори, про яких не треба забувати, бо вони вимагають повернення зроблених інвестицій. А ще є ключові групи мажоритарників, об’єднані за інтересами і спонсорами, і з ними також треба розрахуватися за підтримку. Отже, крім всіляких внутрішніх і зовнішніх зобов’язань, виникає ще друга проблема — комплексності змін: різні портфелі дістаються різним групам інтересів, які погано узгоджуються між собою. Тому жоден політичний уряд, навіть складений з представників однієї партії, ніколи не був командою. Прем’єр-міністри в таких урядах не керували, а намагалися зберегти керованість, в той час як їхні підлеглі просували інтереси своїх груп впливу. Це нагадувало оркестр, в якому кожен грає по своїх нотах, але всім роздали різні музичні твори.
По-третє, і це найголовніше, проведення реформ передбачає втрату політичного рейтингу. Коли ви починаєте справжні реформи, люди перестають з вами вітатися, сказав колись Каха Бендукідзе. Робити реформи і сподіватися на народну любов — це одна з найбільших ілюзій. Як хворий не любить доктора, який прописує йому гіркі ліки та дієту і забороняє алкоголь, так люди не люблять тих, хто здійснює необхідні зміни. Можливість популярних реформ — це міф, за винятком ситуації повністю зруйнованої країни (на щастя, в нас все непогано). В жодній країні реформи ніколи не були популярними, а реформатори не залишалися на другий термін.
Тому політики проводять реформи за принципом "як би щось поміняти так, щоб нічого не міняти, і при цьому зберегти імідж реформатора, за який виборці віддають голоси, а міжнародні організації — гроші". Це можна робити недовго, а що буває далі — ми знаємо.
Друга альтернатива: професійний уряд. Уряд незалежних професіоналів, що мають досвід, бездоганну репутацію і підтримку з боку громадянського суспільства, експертних спільнот та Заходу, але водночас не мають політичних зобов’язань та амбіцій і готові прийняти на себе удар. Ці люди не піклуватимуться про рейтинг, вони зроблять необхідні реформи і підуть під свист та улюлюкання натовпу. За словами американського філософа Дж.Ф.Кларка, "Різниця між політиком і державним діячем полягає в тому, що політик думає про наступні вибори, а державний діяч — про наступне покоління".
Перевага професійного уряду не лише у відданості та відсутності страху перед рейтингами. Для здійснення кардинальних змін у країні потрібні сотні фахівців (не просто гарних, а найкращих) та західні гроші. Найкращі фахівці підуть лише за людьми із чистою і міцною репутацією, вони не підуть за політиками. Захід дасть гроші лише людям із чистою і міцною репутацією, він не дасть їх політикам. Питання довіри стосується не лише кредиторів, а й інвесторів.
Професійний уряд може і повинен бути справжньою командою: коли не треба роздавати портфелі групам впливу, то в уряд заходять люди, об’єднані спільними цінностями і програмою дій. Найкраща ситуація, коли таку команду формує і пропонує на затвердження прем’єр-міністр, який отримав схвалення парламентської більшості. Тоді це буде злагоджений оркестр. Тоді це буде, як казав Лобановський, не команда зірок, а команда-зірка.
Є ще дві вагомих причини, важливі для президентської команди. По-перше, політичний уряд, сформований із членів цієї команди, не захищатиме президента від критики з боку громадян. Все незадоволення спрямується на нього персонально. Натомість професійний уряд прийме удар на себе. По-друге, політичний прем’єр-міністр завжди в українській історії має власні політичні амбіції (Володимир Гройсман є найсвіжішим, але далеко не першим прикладом). Натомість професійний уряд піде у відставку, зробивши свою брудну справу і залишивши президента з чистими руками. Брудну, тому що розчищення загидженої стайні ніколи не було чистою роботою.
Давайте подивимося, як вищезазначені дві альтернативи виглядали в новітній українській історії.
Перший уряд, сформований після Майдану, був політичним, коаліційним і залишився в пам’яті лише окремими гучними скандалами. Незважаючи на відсутність підтримки з боку парламенту, багато можна було зробити на урядовому рівні, але всі можливості перших найдорожчих півроку було змарновано.
Саме тому майже півсотні організацій громадянського суспільства почали восени 2014 року просувати ідею професійного уряду. Вона не була повноцінно реалізована, але тоді вдалося переконати керівників двох фракцій. В результаті з'явилися такі міністри, як Айварас Абромавичус, Наталія Яресько, Андрій Пивоварський, Олексій Павленко та багато заступників із фахових середовищ. Саме завдяки їм розпочалися зміни, що наводять в якості позитивних прикладів реформ. Звичайно, було би краще мати професійним весь уряд, а не чверть. А ще було би краще не мати конфліктів між урядом і командою президента. Але я точно можу стверджувати, що без професіоналів майже нічого би не було.
Вихід значної кількості цих професіоналів з уряду означав зупинення чи принаймні суттєве гальмування реформ, що ми й побачили у другій половині президентського терміну Петра Порошенка.
Але і в нинішньому уряді є залишки професійної когорти — Оксана Маркарова, Уляна Супрун, Ольга Трофімцева, Макс Нефьодов. Ще кілька формально партійних міністрів насправді є незалежними професіоналами, що лише зовні демонструють партійну лояльність (не буду називати прізвищ, аби уникнути суперечки). Це все ті, хто не боїться конфліктів із кланами. Ті, хто прагне змін. Саме тому у сферах їхньої відповідальності відбуваються позитивні процеси.
Нам потрібен професійний уряд. Нам потрібні швидкі і рішучі зміни, а це можуть зробити лише професіонали, які знають що, знають як, не бояться і не думають про рейтинги. Потім можна все звалити на них, але справа буде вже зроблена. Такі люди в країні є, і у них є досвід і наснага. Не буду тут наводити списки кандидатів, вони давно вже обговорюються в різних медіа. Скажу лише, що всі рейтингові кандидати, на мій погляд, є дуже достойними.
Але ці люди поставлять багато питань і певні умови. Хто і як формуватиме уряд? Чи не стануть професіонали лише ширмою, за якою політики залагоджуватимуть свої справи? Чи матимуть право міністри формувати власні команди заступників, чи залишаться ізольованими одинаками (це причина кризи першого постмайданного уряду)? Яким буде механізм взаємодії між урядом і президентом, урядом і парламентом? Врешті, які реформи робитимуться, які політичні рішення будуть впроваджуватися?
Наостанок додам, що вікно можливостей дуже коротке, воно ніколи не бувало більше за півроку. Тому думати і діяти треба швидко.