Якщо навіть Китай, маючи гроші, ресурси і нестямно працьовитий та слухняний народ, ледве справляється, то наша перспектива справитися з цією пошестю, просто нульова.
З Уханю практично всі країни вивезли своїх громадян. Всі, окрім України. Хоча урядовці - від прем’єр-міністра і до міністерки МОЗ, - запевнили, що штаб створено і літак вже майже летить.
Але поки що ніхто і нікуди не летить. І частина громадян дуже з цього тішиться: хто їх, мовляв, до Уханю відправляв? Ото нехай там сидять і не повертаються нас заражати!
А я от думаю про туберкульоз. В середньому, в Україні, щомісячно реєструють понад 2 тисячі випадків захворювання на туберкульоз.
Наша країна - серед лідерів у світі з поширення цієї хвороби. Кожного року у нас вмирають 4 тисячі людей від туберкульозу. Приблизно - 11 кожного дня. Уявили собі масштаби?
У нас епідемія оголошена ще в 1995 році і вона й досі не подолана. Одна із причин - пізно виявляють хворобу, бо ж у нас не прийнято ходити до лікарів, в масі своїй людям невідомі симптоми, і ми дуже любимо самолікування.
Ще у нас погане харчування. Величезна кількість людей справді погано харчується. Недаремно кажуть, що туберкульоз - хвороба бідних.
Ну і низька культура населення - вважається за героїзм ходити на роботу хворим, з температурою і кашлем. Вважають можливим з симптомами захворювання іти в кіно, наприклад. Чи вести дитину на новорічне свято. А ще, як не сумно це відзначати, не всі пам’ятають про необхідність мити руки...
Все це разом і не дає можливості забути про епідемію туберкульозу.
Коронавірус - страшно, звісно. Але туберкульоз давно поруч. І кожного разу, замовляючи собі їжу в кафе чи ресторані, я не можу позбавитися думки, що хтось із кухарів просто купив собі медичну довідку...