Вочевидь, історія має властивість повторюватися. Наприкінці ХІХ століття серед української інтелігенції панували дві суспільно-політичні течії. Просвітяни-реформатори прагнули випросити у Москви більшої культурної автономії для українців. Теперішнім їхнім аналогом є оті "шароварні патріоти", які нічого, крім "пісні солов'їної" та "мови калинової" знати не знають. Друга частина української інтелігенції в ХІХ столітті пішла за останнім віянням західної політичної моди – соціалізмом. Вони безоглядно вірили в прогрес і прагнули звільнити весь "поневолений люд" Російської імперії від "загниваючого феодалізму". Так само сьогодні за західною модою женуться ліберальні демократи: вірять у "ліберальні цінності" і прагнуть "подарувати" їх всьому світові. Несподівано для всіх з'явилася третя течія – українське національне самостійництво. Початківцем його був Міхновський. В той час, коли одні скиглили над тяжкою долею народною, а інші тішилися соціалістичними фантазіями, Міхновський поставив питання руба: треба самостійної Української Держави!
"Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави... Будемо жити своїм розумом, хоч би він був і неотесаний, мужичий, бо інакше ми своєї нації ніколи не визволимо" – написав він. І з усією силою юнацького завзяття кинувся до боротьби. Міхновський брав участь в Братстві Тарасівців, виступав з промовами в багатьох містах України, був серед засновників Революційної Української Партії... Його особиста харизма і глибока віра у власні ідеали зачаровували людей. Наприклад, саме під впливом Міхновського стали патріотами діти українського підприємця Олександра Алчевського – того самого, чиїм іменем названо місто Алчевськ Луганської області. З початком Першої світової війни Міхновський рушив на фронт. Там до нього прийшла ідея українізації армії. Але в Росії вибухнула революція.
Центральна Рада, переповнена "шароварниками" і соціалістами, надзвичайно дратувала Міхновського своєю безхребетністю і недієздатністю. І, не довго думаючи, Міхновський разом з гуртом самостійників створив... альтернативну Центральну Раду! Трохи пізніше вони все-таки влилися в склад "першої" Центральної Ради, плекаючи надію налагодити її роботу. Але надія не справдилася: соціалісти топили будь-яке питання в багні дискусій, паралізуючи прийняття рішень. Міхновський, грюкнувши дверима, узявся за українізацію війська.
Військових приваблювала принциповість і рішучість Міхновського. В 1917 році відбулося три військових віча, які мали конкретні результати. По-перше, було сформовано Перший український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького та військове товариство "Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка", який очолив сам Міхновський. По-друге, було створено особливий комітет і розпочалася робота по організації української армії. По-третє, було взято курс на українізацію російської армії – проведення самостійницької агітації серед вояків і створення українських частин.
Міхновський легко завойовував симпатії військових і все йшло до того, що у Центральної Ради мав з'явитися серйозний суперник. Тодішні керманичі молодої української держави ставилися до Міхновського з неприхованою ворожістю. Грушевський, Петлюра та Винниченко (всі троє – соціалісти) в один голос лаяли Міхновського і всіляко намагалися зашкодити зростанню його впливу у війську. Коли ж Міхновський з соратниками створили Другий український імені гетьмана Павла Полуботка козачий полк, Винниченко особисто розпорядився розформувати полк і припинити постачання. У відповідь "полуботківці" узялися до зброї, захопили арсенал і частину Києва – українським воякам вже в печінках сиділи всі ці безхребетні Винниченки, Петлюри і Грушевські. Коли ж "полуботківці" вгамувалися, особисто Винничеко та Петлюра видали розпорядження відправити небезпечного для них Міхновського разом з "полуботківцями" аж в Румунію – на фронт. Там "полуботківців" кинули в таку м'ясорубку, що від цілого полку залишилося всього 5 вояків...
Отже, стосунки Міхновського з Центральною Радою не склалися – занадто радикальним і успішним виявився самостійник Міхновський для "поміркованих" і "виважених", але абсолютно безхребетних соціалістів. Не склалися стосунки Міхновського і з Гетьманатом Скоропадського, а Директорію (фактично – відроджену Центральну Раду) Міхновський шалено ненавидів. Ненавидів аж так, що взявся за підготовку збройного перевороту. Не вірячи політикам-демократам, він поклав свої надії на військових: січових стрільців Євгена Коновальця та запорожців Петра Болбочана. Але про ці плани стало відомо очільникам Директорії і за наказом Петлюри Болбочана було заарештовано. Переворот не відбувся.
Після повалення більшовиками Директорії, Міхновський виїхав на Кубань. Та невдовзі, не зважаючи на підірване здоров'я, знов повернувся до Києва. Київ вже був повністю "червоний" – безвольні керманичі Центрально Ради і Директорії безславно програли боротьбу за державність, лишивши Україну на поталу червоним ордам. Міхновський зрозумів, що свою місію виконав, і вирішив піти з життя без "допомоги" більшовицьких спецслужб... Тоді він квартирував у своїх давніх друзів Шеметів. Якось пані Шемет зустріла Міхновського з розірваним мотузком в руках. "Виходить, я ще довго буду жити" – сказав тоді Міхновський, посилаючись на народне повір'я: якщо під висельником обірверться мотузок, то він довго житиме. Але вдруге мотузок не обірвався. Рано вранці 3 квітня 1924 року Міхновського знайшли повішеним на яблуні в саду, а з ним – передсмертну записку: "Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола".
Земне життя Миколи Міхновського виявилося недовгим – всього 51 рік. Але народне повір'я дивним чином справдилося: і через 85 років після його смерті пам'ять про Міхновського живе.
Міхновський подав українцям чи не найцінніший за все ХХ століття урок: щоби вижити, треба бути сильним. В наш час це знову актуально. Нинішня політична "еліта" – такі самі безхребетні Винниченки та Грушевські.
"Сумирне телятко двох маток ссе" – кажуть вони. Але це – лише половина правди, бо вони не кажуть, що телята зазвичай помирають під ножем різника. ХХ століття це підтвердило: нас різали і морили голодом більшовики, різали німці, різали поляки... Нині у нас вибір не великий: або знов іти в різницю, або нарешті скинути з себе оте теляче отупіння і наршеті стати собою – українцями, Нацією.