Сьогодні художниця живе і працює у рідному Ржищеві – легендарному містечку, яке розташувалося між Києвом і Каневом і відоме з прадавніх трипільських часів. Могутній Дніпро, височенні схили, незбагненні космічні краєвиди на затоплену церкву у Гусинцях – всі ці фактори поступово і впевнено формували у Людмили ті естетичні ідеали, які виплеснулися на полотні різноманіттям кольору.
Людмила почала малювати у зрілому віці, маючи певний бізнесовий досвід, інженерну освіту та активну громадянську позицію по відношенню до всього, що відбувалося в рідному місті. Мисткиня не приховує, що народилася на одній із легендарною Ліною Костенко, вулиці. Будинок батьків, де провела дитинство художниця, знаходився майже по сусідству із будинком, де народилася видатна поетеса. Факт, звісно цікавий, але всіх цих моментів було замало. Людмила мала неусвідомлений неспокій, який постійно штовхав на ті стежки, якими раніше ходити не доводилось. І ці стежки називалися живописом.
Образотворче мистецтво жило у свідомості художниці завжди як неодмінна складова натури і особливо давалося навзнаки, коли Людмила потрапляла до музею чи галереї. Десь глибоко всередині існувало тверде переконання «і я так можу». Але взятися за пензлі тривалий час не виходило – справи, турботи і страх. Малювання сприймалося доленосною подією, до якої слід було ретельно готуватися. Художниця підсвідомо відчувала, що арт-крок принципово змінить її життя, ставлення до самої себе і світу. Вихід із зони комфорту і перехід у площину творчих пошуків був складним і супроводжувався низкою різноманітних подій. Але, врешті-решт, Людмила вирішила спробувати і, придбавши необхідні матеріали, розпочала самостійні екзерсиси.
Колір – головна складова її творчості. Художниця бачить світ крізь власну призму колористичного віддзеркалення. Енергійна, часто відкрита палітра – камертон авторки.
Рельєфна фактурність декоративних площин виникає, як наслідок експресивної натури мисткині, яка перетворює її на полотнах у нову реальність – яка поза часом і простором. Вільна емоція полотен перебуває у сублімованому стані, регулярно змінюється і відтіняє загальний настрій. Живописи Людмили Ганушевич, а це переважно натюрморти, претендують на монументальність, незважаючи на те, що є станковими. Вони не вкладаються у звичайне розуміння натюрморту. Епічні, енергійні зображення – це стани художниці, яка, видозмінюючи той чи інший предмет (в даному випадку квітку, глечик, вазу) змінює і відшліфовує власні еманації. Квіти Людмили Ганушевич постають провокуючими віддзеркаленнями буття, місцями агресивними, розбурханими та розкиданими вітром – якими завгодно, тільки не мрійливими чи заколисуючими. Буремні і бентежні вони так само, як і авторка, яка прагне вирватися за межі буденності, часто намагаються вийти за межі простору полотна. Людмила зізнається, що коли малює – зникає для світу, забуваючи про реальність та умовності навколо. Глибоко занурюється у світ власних творів і повністю зливається із фарбою у експресивній нестримній жазі.
Жанр натюрморту виник в творчій біографії Людмили Ганушевич не тільки і не стільки через любов до природи, а здебільшого тому, що є найшвидшим шляхом, який завжди «під руками» та дозволяє без зайвого клопоту оволодіти натурою і розпочати живописні практики. «Не можу і не хочу малювати з фотографії або по пам’яті. Це для мене неприпустимо, адже маючи перед очима живу натуру, глибоко відчуваю її сутність та енергетику. Квіти своєю присутністю допомагають мені малювати. І буде соромно схибити, намалювати щось не гідне їхньої величі», – розповідає Людмила.
Пейзаж – ще одна тема художниці, із якою пов’язані численні подорожі та мандрівки, які дозволяють створювати пленерні картини. Краєвиди Дніпра та рідного Ржищева, архітектурні пам’ятки Києва та балтійські яхти литовської Ніди – Людмилу захоплює все, що побачить око і відчує тонка мрійлива натура. А стан, в якому сьогодні перебуває художниця, схожий на стан першовідкривача, якого підкорює і вражає все, що зустрічається на нових теренах та просторах.
Перші живописні «проби пери» були вдалими і отримали схвальні відгуки педагогів, художників та звичайних глядачів. Підкорювало, перш за все її дивовижне вроджене відчуття кольору, своєрідна пластика якого в роботах Людмили набирає нового звучання та ваги. Колір – головний, саме він керує рукою та пензлем мисткині, володіє її серцем та думками. Часто, захопившись етюдом Людмила навіть і не помічає, як відкидає пензлі і продовжує малювати пальцями, що дозволяє працювати швидше, розкутіше і краще відчувати структуру фарби.
Процес самовдосконалення і навчання був підсилений уроками, які їй пощастило отримати у Ржищеві від заслуженого художника України Сергія Дуплія. Довгі розмови про мистецтво, практичні заняття – всі ці моменти Людмила Ганушевич вважає безцінними у контексті «педагог-учень» і завжди із внутрішньою подякою згадує про першого вчителя.
Сьогодні Людмила навчається в художній студії при НСХУ. Вона активно виставляється на всеукраїнських спілчанських виставках, в музеях, центрах та галереях і готується до вступу в Національну спілку художників України. Людмилу із задоволенням запрошують до участі у пленерах та виставках українські, литовські та турецькі куратори. Емоційний, колоритний живопис та відверта, щира натура художниці сприяють активному просуванню у арт-просторі. Втім, час для заспокоєння ще не прийшов, переконана Людмила. Попереду ще багато студій, вправ та перемог, злетів, падінь та звершень, несподіваних зустрічей та вражень, які є життєдайними і провокують до творчості, дарують сенс і зміст життя.