(Franceska Michalska. Cała radość życia: Na Wołyniu, w Kazachstanie, w Polsce. - Noir sur Blanc, 2007). Авторка - з тих українських поляків (як сама згадує, "розмовляли по-українськи, молились по-польськи"), котрих Сталін у 1935-36 рр. почав виселяти з-під польського кордону в Казахстан на "трудпосєлєніє" (ви про таке знали? я- ні).
Спогади її, втім, цікаві не тільки як "забута сторінка історії" (хоча це теж варто знати - як люди, котрих привозять і викидають серед голого, як долоня, степу, де до обрію нема нічого, крім перекотиполя, починають у тому степу обживатися...), а, може, насамперед - дуже чіпкою "жіночою" пам'яттю на побутові деталі (звичайного, не "поселенського" радянського побуту), про які вже мало де почуєш: напр., як у містах на смерть задавлювали слабших у чергах по тканину (будь-яку, у випадку авторки то була біла фланель, яка їй так і не дісталась); як дівчата шили собі спідниці з єдиного, що було в продажу, - стрічок (!), а покривала на ліжко в гуртожитку (фельдшерське училище) - з бинтів, сфастриґованих білими нитками і оздоблених, "щоб було гарніше" (!), притороченими по низу ватяними кульками, і т.д. І - харчі, дуже багато про харчі, покоління 1920-х рр. народження, яке вперше наїлося щойно у "плюс-мінус 30", пам'ятало кожну свою ложку помий з одним оком жиру і кожен засушений в дорогу сухар: просто, на все життя запам'ятовувало, ЩО, КОЛИ І ДЕ ЇЛО, бо тільки в тому й полягала для радянської людини "cała radość życia".
А 1933-й рік 10- річна Франця пережила ще на Волині - в Славутинській школі-інтернаті, розташованій у кол. палаці Сангушків. "Спершу уроки проходили в просторих, ясних залах. Але незабаром у школі почали все переставляти, а нас перевели на зади, в колишнє господарське приміщення. Наші класи зайняли діти військових. Поруч, за містом, для них збудували нове селище - "воєнгородок". Ті діти дуже відрізнялися від нас: вони були добре вгодовані, носили вовняні костюмчики і приносили з собою з дому бутерброди з білих булок, що часто опинялися в кошиках на сміття" (с).
А потім ті добре вгодовані діти "воєнгородків" виросли.
І сьогодні їхні внуки розказують нам про те, які білі булки ("вкусний пломбір") були в СРСР.
І проблема не в тому, що їм таке "бабушка рассказывала" - Бог з нею, з бабушкою. Проблема в тому, що їм досі за бабушку НЕ СОРОМНО.
(Для порівняння: Райнерові Гессу, внукові коменданта Аушвіцу, бабушка теж у дитинстві розповідала, яке вони з дідом мали в Польщі "райське життя".)