Я, принаймні, не бачу особливого спротиву у суспільстві такому статусу-кво на публічному рівні. Єдине, що відбувається — то менш захищені верстви тихо кивають п’ятами, перепливають Тису чи просто ідуть додому в СЗЧ, при цьому голосно не вимагають від правлячого класу бодай вдавати жертовність та служіння.
Більше того, якщо про таке я згадую, то стикаюся з звинуваченнями у «популізмі» в гіршому випадку, в кращому — з тезою «так було завжди, це природній порядок речей».
Але це НЕ Є природній порядок!
Навпаки, складно уявити собі щось більш неприроднє. Коли більш спритні, здібні, освічені, популярні насправді використовують свої оці сильні сторони для того, щоб бути від війни подалі, щоб слати замість себе у пекло окопів когось менш обдарованого.
Але ж так не було завжди! Завжди було навпаки.
Просто відбулася певна деградація. Ще на початку минулого століття члени монарших родин ризикували загинути на фронті або працювали у госпіталях, при потребі — на простих посадах.
Навіть про імітацію зараз здебільшого не переймаються. Злочинний, неприродній і програшний порядок речей вважається природнім і раціональним.
Справжня жертовність не цінується, бо в ній не вбачається потреби, бо це — нібито примха, фантазія і «популізм», а не віками вивірений алгоритм боротьби. Тому нечисленних лідерів, хто самовіддано працює і здійснює подвиги, з легкістю мішають з лайном — з багатими та високопоставленими ухилянтами.
З цієї фундаментальної аморальності випливає усе інше: і рабська безправність солдата, і необмежена тиранія дурнів на керівних посадах, і повна відстороненність у тилу навіть тих, хто за посадою мав би працювати з повною віддачею на забезпечення фронту (не кажчи вже про усіх інших); і виправдання ухилянтів і утікачів. Все це зло, рясно посіяне, проростає зараз провалами фронтів, втратами людей, за що ще ніхто до сих пір не відповів. Бо це ж не злочин, а «природній порядок», бо «коли ж було по-іншому?».
Читайте також: "Чмоні" змінились на потужну навалу, а Україна досі ходить по дуже тонкій межі", - військовий ЗСУ