Історія порятунку українських дітей від війни обернулася несподіваною боротьбою за них в італійських судах. Ідеться про маленьких громадян, евакуйованих з України, чия опіка стала предметом суперечок між українськими установами та італійськими опікунами. Принцип "найкращих інтересів дітей", що застосовується італійською судовою системою, призводить до того, що українські діти перестають бути українцями, а їхня рідна країна, охоплена війною, сприймається як небезпечне місце, від якого їх слід захищати.
На початку повномасштабного вторгнення близько п'яти тисяч дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, були евакуйовані до європейських країн. Україна мала обов'язок їх рятувати, проте централізованого планування евакуації та попередніх домовленостей не було. Це призвело до стихійного та хаотичного процесу, коли діти потрапляли за кордон переважно за запрошенням приватних інституцій. Так, 52 вихованці Чинадіївського дитбудинку у березні 2022 року опинилися в Італії, де їх під опіку взяли три італійські асоціації.
Читайте також: Діти освоюють ШІ швидше за дорослих: UNICEF б'є на сполох через відсутність регулювання
Призупинення усиновлення та нові реалії
У середині березня 2022 року Україна призупинила міждержавне усиновлення, посилаючись на неможливість перевірити іноземців, які прагнуть стати батьками українським дітям, в умовах війни. Однак, на тлі цієї заяви, деякі італійські посадовці, зокрема керівник регіону Кампанія, активно виступали за спрощення процедур усиновлення, заявляючи про тисячі італійських сімей, готових взяти українських дітей.
В Італії вихованців українських дитбудинків часто влаштовували в родини, які раніше брали дітей на відпочинок. Деякі з цих дітей, як-от 15-річний Микола Локотош, стикалися з жорстоким поводженням та відчуттям непотрібності в прийомних сім'ях. Після конфліктів із сім'ями, дітей могли забирати соціальні служби та поміщати до дитячих будинків.
"Закон Дзампи" та судові суперечки
Українські діти в Італії потрапили під дію "Закону Дзампи", який передбачає автоматичний статус "неповнолітньої особи без супроводу" для дітей, що прибувають до країни без законних представників. В окремих випадках італійська влада не визнавала українських опікунів, призначаючи місцевих. Попри Гаазьку конвенцію, яка зобов'язує визнавати заходи захисту дитини, встановлені компетентними органами однієї держави, в інших країнах-учасницях, українські опікуни стикалися з відмовами судів, зокрема у Катанії.
Через рік після перших відмов, Верховний суд Італії визнав Юлію Динніченко, яка займається влаштуванням українських дітей в Італії з 2014 року, законною представницею чотирьох українських дітей. Це рішення стало прецедентом, проте боротьба за дітей тривала. Деякі італійські сім'ї забороняли українським дітям спілкуватися з Юлією, а проти неї самої були порушені кримінальні справи.
У одному з випадків, хлопця з Кіровоградської області, якого італійська сім'я звинуватила в насильстві, вдалося повернути в Україну лише після досягнення повноліття. Розслідування "Суспільного" виявило факти, коли італійські сім'ї, не бажаючи відпускати дітей, вдавалися до дискредитації українських опікунів та навіть фізичного насильства. При цьому, італійські органи не надали відповіді щодо покарання сімей за застосування насильства.
Статус біженця та уникнення міжнародного законодавства
Італійські куратори, ігноруючи рішення судів про повернення дітей в Україну, звернулися з проханням надати їм статус біженців. Це створило умови, за яких діти, звинувачені в тому, що Україна не хоче їх захищати, отримували притулок від власної країни. Такий підхід, на думку української сторони, є суб'єктивним та порушує міжнародне законодавство, оскільки діти втрачають свої корені та національну ідентичність.
Верховний суд Італії розглядає справи щодо надання статусу біженців українським дітям, хоча цей статус, на думку представників України, має пріоритет над усіма іншими, ставлячи неповнолітніх у становище, коли вони захищені від власної держави. Рішення щодо усиновлення українських дітей італійськими батьками, навіть попри мораторій, встановлений Україною, створює небезпечний прецедент, який може бути повторений з дітьми з інших країн.
Збереження ідентичності та повернення додому
Історія 18-річної Павліни, яка єдиний рік жила з українською опікункою Юлією Динніченко, показує, що зберегти мову та ідентичність можливо за наявності вільного вибору та підтримки. Павліна вивчила італійську, але зберегла українську, мріючи повернутися до рідного Мукачева. Це контрастує з ситуацією інших дітей, які, перебуваючи в італійських сім'ях, позбавлені українського середовища та спілкування.
Тетяна Ільницька, колишня мати-вихователька, зіткнулася з тим, що її 11-річного вихованця Іванка, якого вона відпустила погостювати до італійської сім'ї, відмовилися повертати. Хлопчик, який мав статус "дитини, що потрапила в Італію без супроводу", обрав проживання в Італії. Попри намагання Тетяни повернути його, він опинився під опікою своєї повнолітньої сестри, яка, за словами Тетяни, могла вплинути на ситуацію. Зараз Тетяна пише книгу про свій досвід, що є для неї як терапевтичним, так і болючим процесом.
Згідно з даними Посольства України в Італії, станом на середину червня 2026 року, в Італії залишалося 127 дітей з українських дитячих будинків. Багато з них перебувають під опікою італійських сімей, які інтегрують їх в італійську систему, змінюючи їхню культуру та мову. Українська влада, за словами журналістів, ігнорує звернення щодо вирішення цієї проблеми, посилаючись на війну та небажання псувати відносини з Італією.
На тлі судових процесів, українські діти ростуть в іноземних сім'ях, забуваючи українську мову та, ймовірно, не маючи доступу до інформації про свою Батьківщину. Примусовий "захист" дітей призводить до позбавлення їхньої ідентичності. Україна, не підготувавши належним чином шляхів евакуації та міжнародних угод, втратила доступ до частини своїх неповнолітніх громадян. Ситуація створює небезпечний прецедент, коли іноземні судові системи можуть визначати мову навчання дітей та надавати їм статус біженців від власної держави.
29 червня 2026 року Микола Локотош, один із дітей, евакуйованих до Італії, повернувся в Україну, обравши батьківщину. Він буде жити в Ужгороді та чекатиме на нові українські документи. Його повернення є свідченням того, що свідомий вибір на користь України можливий, навіть після тривалого перебування за кордоном.
Читайте також: Верховна Рада викликала керівника ТЦК через мобілізацію батька п'ятирічної дівчинки