Хто такий олігарх і чому Коломойський – класичний приклад
У фільмі одразу робиться важливе уточнення: олігарх – це не просто дуже багата людина. Олігархія – це влада небагатьох, які заробляють і утримують статки не лише бізнесом, а через вплив на державу:
- контроль над держпідприємствами чи держресурсами;
- «свої» люди в уряді, парламенті, регуляторах;
- власні медіа, що формують громадську думку;
- здатність впливати на закони, призначення та розподіл бюджетних потоків.
Саме так описується роль Коломойського: людини, яка понад 20 років поєднувала великий бізнес, медіа та політичний вплив.
Витоки: Дніпро, кооперативи й перші капітали
Ігор Коломойський народився в Дніпропетровську (нині Дніпро), закінчив металургійний інститут, але за фахом інженера не працював.
У кінці 80-х, коли в СРСР дозволили кооперативи, він разом із партнерами – Геннадієм Боголюбовим та Олексієм Мартиновим – створює кооператив «Синтез». Вони купують дефіцитну оргтехніку в Москві й перепродають у Дніпрі – класичний старт капіталу того часу.
Далі формується те, що згодом назвуть «групою Приват»:
- створення Приватбанку;
- вихід у торгівлю металом та нафтопродуктами;
- поступова скупка часток у промислових підприємствах – від феросплавів до нафтопереробки.
Через банк і пов’язані компанії формується вертикально інтегрована бізнес-імперія.
Укрнафта і “система Кучми”: як приватний інтерес вмонтовувався в державу
Ключовий сюжет фільму – історія «Укрнафти».
- У 1998 році держава корпоратизує «Укрнафту». 50% + 1 акція залишаються за державою (через НАК «Нафтогаз України»).
- Близько 42% акцій отримують структури, пов’язані з групою «Приват» Коломойського і Боголюбова.
Формально контроль мала держава, але фактично менеджмент компанії тривалий час був під впливом групи «Приват». Фільм нагадує, що:
- головою правління та ключові члени наглядової ради були людьми Коломойського;
- компанія роками декларувала збитки і мала борги перед державою, водночас, за даними слідчих та журналістських розслідувань, з неї могли виводитися мільярди на користь приватних структур.
У сюжеті згадується й епізод, описаний у парламентській тимчасовій слідчій комісії 2000-х: сам Коломойський, за його ж словами, носив хабарі за контроль над «Укрнафтою» тодішньому президенту Леоніду Кучмі – через зятя Віктора Пінчука. Це демонструє типову логіку олігархічної системи: дешеві приватизації та доступ до держактивів в обмін на політичну лояльність і фінансування.
Рейдерські війни, ринок “Озерка” і конфлікти з конкурентами
Фільм окремо зупиняється на «лихих 90-х» та першій половині 2000-х, коли бізнес-конфлікти часто вирішувались силою.
Кілька ключових сюжетів:
- Ринок “Озерка” у Дніпрі – боротьба групи «Приват» із російським кримінальним авторитетом Максимом Курочкіним («Макс Бєшений»), якого пов’язували з Віктором Медведчуком.
- Низка нападів і замахів, що супроводжували перерозподіл власності.
- Замахи на юриста групи «Приват» Геннадія Корбана, якого в фільмі називають «генералом рейдерських операцій» Коломойського.
Паралельно автор згадує гучний епізод 2003 року в Криму: напад на адвоката Сергія Карпенка, який завадив захопленню великого підприємства. Через 20 років Коломойський отримує підозру в організації замаху саме на цього юриста – це вже частина сучасного кримінального блоку обвинувачень.
Медіа і політика: від фінансиста депутатів до власника 1+1
Ще один вимір впливу Коломойського – медіа й політика.
За фільмом, схема виглядала так:
- у 90-х та 2000-х олігархи масово скуповують телеканали;
- фінансують партії та окремих депутатів у різних фракціях;
- натомість отримують потрібні закони, голосування, кадрові рішення.
Коломойський стає співвласником телеканалу «1+1», а згодом вибудовує цілу медіагрупу. Це дає йому:
- політичну вагу – без домовленості з власником великого каналу політик ризикує опинитись у повній інформаційній тиші або під атакою;
- інструмент прямого впливу на суспільну думку, особливо під час виборів.
У Раді, за словами Криштопи, формується «група Коломойського» – депутати з різних фракцій, пов’язані з його бізнес-інтересами.
2014 рік: війна, Дніпро і роль добровольчих батальйонів
Після Революції гідності і початку війни на Донбасі Коломойський переходить з тіні у формальну політику. У 2014 році він очолює Дніпропетровську ОДА.
Фільм виділяє два паралельні виміри:
-
Патріотичний
- фінансування добровольчих батальйонів «Дніпро-1» і «Дніпро-2»;
- мобілізація ресурсів для захисту Дніпра;
- публічна жорстка критика Путіна, включно з персональними образливими висловами на його адресу.
-
Силовий вплив у бізнесі
- використання добровольчих підрозділів у конфліктах за контроль над підприємствами;
- прикриття «захистом від сепаратизму» чи боротьбою з корупцією для заміни керівництва держкомпаній і приватних активів конкурентів.
Окремо згадується роль підрозділів, пов’язаних із групою Коломойського, у боях за Іловайськ і дискусії щодо того, як приймалися рішення про штурм – не лише у військових штабах, а й у кабінетах Дніпропетровської ОДА.
Конфлікт із Порошенком: Укрнафта, “ніч у офісі” та плівки з Коболєвим
2015 рік стає поворотним у відносинах Коломойського з тодішньою владою на чолі з Петром Порошенком.
Основні події, які показує фільм:
- держава намагається повернути реальний контроль над «Укрнафтою»;
- уночі офіс компанії оточують людьми з приватної охорони й добровольцями, будівлю обносять парканом – Коломойський пояснює це «захистом від рейдерства»;
- у медіа з’являється запис розмови голосів, схожих на Коломойського та главу «Нафтогазу» Андрія Коболєва: олігарх говорить із керівником держкорпорації як із підлеглим, згадуючи сценарій силового захоплення Кременчуцького НПЗ;
- на засіданні наглядової ради «Укрнафти» пролітає фраза «Рамси поплутав?» на адресу члена ради Петра Столяра; невдовзі на Столяра нападають невідомі, його жорстко б’ють.
Після цього Верховна Рада змінює закон про акціонерні товариства (спрощується зміна менеджменту в компаніях, де держава має контрольний пакет), а президент звільняє Коломойського з посади голови ОДА. Формально – «за власним бажанням», фактично – як наслідок конфлікту навколо держактивів.
Націоналізація Приватбанку: “дірка” у 150 млрд грн
У 2016 році держава націоналізує Приватбанк – найбільший банк країни з десятками мільйонів клієнтів.
Розслідування НБУ, аудит і звіт Kroll показали, що до націоналізації:
- понад 95% корпоративних кредитів банк видавав сторонам, пов’язаним із колишніми акціонерами;
- консолідовано основні борги фактично на кількох десятках структур, пов’язаних із групою «Приват»;
- обсяг проблемних кредитів створив «дірку» в балансі, яку держава змушена була закривати докапіталізацією – загалом понад 150 млрд грн (понад 5 млрд доларів).
Фільм цитує логіку самого Коломойського: якщо люди несуть гроші в банк, а ти цей банк створив і контролюєш, то гроші стають «твоїми». Держава ж трактує це як виведення коштів та шахрайські схеми кредитування пов’язаних компаній.
Після націоналізації Приватбанк багато років судиться з колишніми власниками в Україні та за кордоном. У липні 2025 року Високий суд Лондона визнав Коломойського та Боголюбова відповідальними й зобов’язав їх відшкодувати близько 1,9 млрд доларів за шахрайські схеми з кредитами.
Зв’язок із Зеленським: телесеріал, адвокат Богдан і повернення в Україну
Фільм докладно показує, як перетиналися траєкторії Коломойського і Володимира Зеленського:
- серіал «Слуга народу», що став фактично тривалою політичною кампанією Зеленського, виходив на «1+1», який належав структурі Коломойського;
- новорічне звернення 2018 року: замість традиційного виступу чинного президента Порошенка в ефір «1+1» виходить промова Зеленського про похід у президенти;
- спільний адвокат – Андрій Богдан, який згодом стає першим главою Офісу президента Зеленського;
- регулярні перельоти Зеленського до Женеви й Ізраїлю, де тоді жив Коломойський (сюжети в ЗМІ й розслідуваннях).
Після перемоги Зеленського на виборах Коломойський повертається в Україну, а його люди знову отримують впливові позиції в державних органах і компаніях.
Паралельно олігарх робить резонансні заяви – наприклад, про те, що Україні варто домовлятися з РФ і брати від Москви «100 млрд доларів», і про «домовленість посередині». Це різко контрастує з його жорсткою антиросійською риторикою зразка 2014 року.
Санкції, деолігархізація і кримінальні справи
Ситуація змінюється після посилення тиску з боку США та МВФ:
- США вводять санкції проти Коломойського за «значну корупцію» і забороняють йому в’їзд, а також порушують власні розслідування щодо відмивання коштів.
- Українська влада береться за деолігархізацію – у публічному полі з’являється чимало справ, пов’язаних із колишніми власниками Приватбанку.
У вересні 2023 року український суд бере Коломойського під варту за підозрою у шахрайстві й легалізації (відмиванні) майна, одержаного злочинним шляхом.
Станом на 2025 рік:
- він перебуває в СІЗО в Україні, очікуючи на рішення судів за кількома епізодами – від справ Приватбанку до підозри в організації замаху на адвоката Сергія Карпенка у 2003 році;
- паралельно програє важливий суд у Лондоні, де його зобов’язують компенсувати збитки Приватбанку майже на 2 млрд доларів;
- ЗМІ та розслідувачі називають його одним із найбільш токсичних символів української олігархії.
Усі вироки українських судів у цих справах ще не набрали остаточної сили, а сам Коломойський через адвокатів заперечує звинувачення. Формально діє презумпція невинуватості, поки немає остаточного рішення суду.
Що показує історія Коломойського про Україну
Фільм Криштопи, а разом із ним і історія життя Коломойського, – це не тільки біографія однієї людини. Це зріз системи, в якій:
- приватний капітал десятиліттями виростав завдяки дешевій приватизації, доступу до держресурсів та політичних зв’язків;
- медіа використовувалися як інструмент не тільки для бізнесу, а й для формування політики;
- олігархи могли одночасно фінансувати оборону й добровольчі батальйони – і в той же час використовувати силовий ресурс для бізнес-конфліктів;
- тільки поєднання внутрішнього запиту на деолігархізацію, тиску західних партнерів, війни з РФ і міжнародних судів почало реально ламати цю модель.
Фінальний висновок фільму простий: історія Ігоря Коломойського ще не завершена. Попереду – вироки судів, доля його активів і відповідь на головне запитання: чи зможе Україна справді вийти з епохи, в якій кілька людей роками визначали правила гри для всієї країни.