За словами вченого, вже через три тижні після сходу води на осушеному дні з’явилися перші проростки верби, які знизили ризик пилових бур. Восени того ж року дослідники зафіксували надзвичайно швидкі темпи росту: верба місцями сягала до 2 метрів за кілька місяців, а середня швидкість приросту, за оцінкою Дідуха, становила близько 1,9–2 см на добу. У наступний сезон окремі зарості піднімалися вже до 5 метрів.
Вчений пояснює, що така динаміка пов’язана з багатими ґрунтами: на мулових відкладах накопичується багато поживних речовин, зокрема й змитий із територій чорнозем. Паралельно формуються й інші біотопи — очеретяні та болотні ділянки, відмінні рослинні угруповання на мулах і піщаних «мушлях», що вказує на сукцесію — поступове становлення стійкішої природної системи.
Окремо академік критикує поширений аргумент про «втрату величезного запасу прісної води». На його думку, водосховище давало передусім технічну воду, але як екосистема було проблемним: через мілководність і прогрівання у воді домінували синьо-зелені організми (ціанобактерії), виникали явища «цвітіння» та гниття, що погіршувало якість води і могло становити ризики для купання. Натомість історичний Великий Луг, наголошує Дідух, був мозаїкою луків, боліт і заплавних лісів, багатою на рибу, птахів і різноманіття живих організмів.
Коментуючи публікації про «вербу-мутанта», науковець заявив, що йдеться не про мутації, а про природну гібридизацію різних видів верб, що є нормальним явищем для заплав. Він також підкреслив екологічну цінність майбутніх заплавних вербово-тополевих лісів: у таких біотопах можливе високе різноманіття комах і птахів, а сам ліс здатен стабілізувати заплаву, утримувати вологу та позитивно впливати на локальний клімат.
За оцінкою Дідуха, за приблизно 20 років території можуть вийти на етап сформованих вербово-тополевих лісів, які стануть основою нової екосистеми. Подальший розвиток залежатиме від гідрорежиму та людського впливу: зокрема, відновлення заплавних дубів можливе значно пізніше, після стабілізації рівня ґрунтових вод, орієнтовно через 20–30 років і більше. Вчений виступає за розумне, дозоване втручання — з науковим моніторингом, лабораторними вимірами та контролем інвазійних видів, аби процес відновлення не пішов у небажаному напрямку.
В інтерв’ю також наголошується, що говорити про повноцінне відновлення цих територій неможливо без деокупації прифронтових зон і гарантій безпеки для системних досліджень.