Вадим Яценко про «Гомін», популярність, сім’ю та втому без пауз

Рік, який перевернув «Гомін»

Найяскравішим за рік Яценко називає те, що відбувається просто зараз: постійні концерти, темп «два концерти в день» і графік, який уже розписаний до літа. Він говорить про це як про головний доказ того, що люди раптом по-справжньому зацікавилися хоровим мистецтвом, і колектив, попри втому, має змогу це робити.

Найсумніша звістка — згадка про пана Степана, з яким вони так і не встигли познайомитися особисто. За словами Яценка, була лише телефонна розмова й контакти з представниками команди, але «сконектитися вживу» не вийшло — через щільні графіки.

Читайте також: Що буде зі світлом і теплом: BIHUS.Info описало ситуацію в енергетиці після ударів РФ і морозів

«Цей сон» і роль, яку важко переоцінити

Яценко прямо говорить: хоча «Гомін» завжди був і залишається академічним хором з академічними програмами та записами прем’єр українських композиторів на YouTube-каналі Львівського органного залу, вибух популярності пов’язаний з піснею «Цей сон».

Він підкреслює, що це стало важливим чинником у тому, «що з ними відбулося», і говорить про вдячність і шану. Разом із тим він обережний у питанні майбутнього цієї пісні в репертуарі: каже, що колектив подумає, як правильно це зробити, і, ймовірно, вийде на контакт із сім’єю, аби врахувати їхню позицію.

Вірусний момент: «до кінця дня — мільйони»

Окрема сцена — як Яценко згадує день, коли все «полетіло». Про це йому, за його словами, повідомила Люда (він жартує, що це «не дружина»). Спершу в чаті хору з’являються скріншоти: 100 тисяч, а «до кінця дня — мільйони». Далі — BBC та інші українські ресурси, а потім дзвінки з інтерв’ю і пропозиціями турів.

Яценко визнає, що йому було трошки страшно, і згадує, як ходив парком Франка у Львові, аби не зловити стрес і «відпустити» ситуацію. В Instagram, каже він, додавалося по тисячі підписників на день.

Чи можна бути готовим до популярності

На запитання, чи можна бути готовим, Яценко відповідає просто: ні. Але додає важливий нюанс: «Гомін» був готовий не до хайпу, а до продовження. За його словами, вони два роки до того активно працювали, напрацьовували програми, тож мали що показувати й були готові їхати не «з однією піснею». Через це, каже він, і змогли швидко організувати тури, знайти партнерів, бронювати зали.

«Зіркова хвороба» — і чому їй ніколи

На пряме питання про «зіркову хворобу» Яценко відповідає, що, на його думку, — ні, але «не йому судити». І знову пояснює через реальність графіка: у нього немає часу на те, щоб «зірковість» розквітла в побуті. Жартує: «давайте дочекаємось відпустки — може буду казати “Ей, офіціант”».

В інтерв’ю з’являється й показовий побутовий епізод: через відключення світла він прийшов із «непомитою головою», Марічка принесла фен, і він мив голову рідким милом у туалеті перед зйомкою.

Життя в інтернаті з 9 років і «хлопець села»

Один із найтепліших блоків — про дитинство. Яценко розповідає, що з дев’яти років поїхав з села Потоки Миронівського району Київської області вчитися до Києва у спеціалізованій музичній школі (в розмові він називає її школою-інтернатом імені Лисенка), де частина дітей жила на місці, а частина просто приходила на навчання.

Він пояснює, що це був фаховий інтернат — не історія про дітей без батьків, а про навчання й проживання для іногородніх. Згадує творче середовище, де дітей не «чмирили» за інакшість, де нормально сприймали різні стилі й самовираження.

Про своїх батьків говорить з вдячністю: називає їх героями, бо вони наважилися відпустити дитину так рано — щоб розвивати талант.

А про ідентичність говорить без пафосу: «Я завжди кажу, що я хлопець села. І взагалі відстаньте від мене».

Київ і Львів: свобода та «визнання, яке треба заслужити»

Яценко описує Київ як місто, де «всім на тебе все одно», бо кожен зайнятий своїм, і як простір, який «вбирає всі культури України». Львів же, на його думку, має більш вибірковий механізм прийняття — «треба заслужити», особливо в професійному середовищі. Але в його випадку це сталося поступово: через роботу, постановки, формати, і через те, що колеги бачать — робиш ти щось чи ні.

«Голос країни»: не кастинг, а «недобір»

Яценко згадує участь у «Голосі країни» як цікавий досвід у 21–22 роки. Каже, що не ходив на кастинги, а його, ймовірно, запросили через «недобір». Він потрапив одразу на етап, де показався продюсерам, а потім — на ефір.

Він хотів співати одну пісню, але йому порадили іншу. На «сліпих» прослуховуваннях жоден суддя не повернувся, і Яценко зізнається, що не засмутився, бо тоді вже був у процесі переїзду до Львова, у нього була вагітна Настя, і він розумів, що має інші зобов’язання. Він навіть каже, що переживав не через провал, а навпаки — «а як бути в двох місцях одночасно, якщо повернуться».

Сім’я: перше кохання, шлюб у 20–21 і «говорити постійно»

Історія з Настею звучить як тиха опора на фоні турів. Вони познайомилися в школі, були однокласниками, разом із підліткового віку, одружилися дуже рано — у 20–21. Яценко чесно говорить, що пропозиція була імпульсивною: він позичав гроші на найдешевшу обручку і на невелике святкування.

Він не ідеалізує шлюб: каже, що сумніви й кризи бувають у всіх. Але їх «винесло» те, що вони говорять постійно про все, і з криз виходили. Зараз, за його словами, їхній етап — один із найбільш адекватних і довірливих, навіть попри часті від’їзди.

Окремо він згадує складність першого року з дитиною, «постродову історію» і те, як Настя досить рано почала повертатися до концертів, щоб відчути себе впевненіше.

Найболючіше: «Я його не бачу»

Найемоційніший фрагмент — про сина. Яценко називає це своїм найбільшим болем: через гастролі він майже не бачить дитину. Описує епізод, коли приїхав уночі, обійняв сина, а зранку вже поїхав — і дитина потім запитувала, «це був ти чи мені приснилось».

Він каже, що син зараз у Львові з бабусею Насті, а на канікули вони планують взяти його з собою в тур на кілька тижнів, щоб «наверстати».

Гонорари, побут колективу і відповідальність за людей

Питання грошей у розмові звучить не як «успіх», а як менеджмент виживання. Яценко підкреслює: перше, про що вони думали, — хор. У чек-листі: готелі, харчування, умови, відновлення голосу, спеціальні таблетки для зв’язок, фоніатри, нормальне ліжко й гаряча вода — бо інакше темп не витримає ніхто.

Він згадує, що за цей час вони відпрацювали близько 170 концертів, і загалом усе «максимально гарно», бо «пощастило на адекватних людей» і з організаторами вони постійно на контакті.

Про приватні заходи каже прямо: таких було небагато, і здебільшого відмовляються через брак часу.

Благодійність: збори, десятки мільйонів і допомога постраждалим

В інтерв’ю Яценко називає конкретні цифри: за чотири місяці вони зібрали приблизно 20 млн грн і передали їх Головному управлінню розвідки. Окремо згадує:

• 50 пікапів для бригад (з уточненням, що контактували напряму з бригадами),
• 6 млн грн за ще один закритий збір,
• понад мільйон гривень людям, які постраждали від атаки в Тернополі — причому частину спрямували на школу, а частину передавали конкретним сім’ям.

Він пояснює, що їхня друга місія — підтримка армії, і навіть називає її важливішою за культурну, бо «війна закінчиться — ми співатимемо», а от якщо зараз не допомагати, то «може не бути можливості далі».

Про війну: евакуація з Маріуполя і вибір мови

Яценко розповідає, що 24 лютого він був у Львові, син — у Львові, Настя — у Києві. Він їхав у Київ, коли всі виїжджали, але не доїхав: друзі вивезли Настю спершу до Житомира, потім — до села в Івано-Франківській області, і вже там вони зустрілися та повернулися до Львова.

Важлива історія — про бабусю Насті з Маріуполя, яку евакуювали автобусом на третьому тижні. Яценко каже, що після побаченого «русского мира» бабуся, якій за 70 і яка все життя говорила російською, повністю перестала говорити російською.

Він формулює для себе чіткий маркер: дорослий може відповідати за себе, але виховувати дитину російською після пережитого — вже “не ок”. При цьому додає, що в його колі немає людей, які продовжили спілкуватися російською після 24 лютого.

Втома і вигорання: тримається «з усіх сил»

Яценко не романтизує темп: говорить про можливе вигорання і пояснює, як воно для нього може виглядати — коли стане «все одно» і зникне відчуття змісту. Поки що, каже, тримається, але вже почав спати вдень при першій нагоді — у гримерці перед концертом, часто під фоном «Хата на тата», який викликає в нього ностальгію за селом.

Побажання на 2026-й: бути поруч

У фіналі Яценко каже, що великих «мрій» у класичному сенсі не формулює — він намагається робити максимум із того, що є. Його головне побажання на 2026 рік — щоб усі були поруч один з одним, бо саме цього йому найбільше не вистачає через постійну відсутність поряд із сином.

Читайте також: «Мені треба знати, що ТЦК не загребе мого чоловіка»: як працює схема втечі чоловіків у Білорусь