Україна без міністра оборони: парламентські канікули та обхід закону

Ситуація навколо призначення нового міністра оборони загострилася після того, як парламент не зміг знайти достатньої кількості голосів для затвердження кандидатури. Первинний план замінити чинного міністра Олексія Резнікова (хоча в тексті згадується Федоров, але kontekst і ролі вказують на Резнікова, що може бути помилкою у транскрипті або непрямою згадкою) на когось іншого, наприклад, на Юрія Івановича Кліменка, провалився. Кліменко, за даними джерел, не виявив бажання брати участь у цьому процесі. Подальша кандидатура, яка розглядалася, також не отримала підтримки, що призвело до необхідності шукати альтернативні шляхи, включно з тимчасовим призначенням.

Юридичні та процедурні суперечності

Президент Володимир Зеленський 16 липня доручив генерал-майору Євгенію Хмарі виконувати обов'язки міністра оборони. Це призначення викликає питання, оскільки Хмара є чинним військовослужбовцем, а Закон України "Про національну безпеку" (стаття 15) вимагає, щоб міністр оборони та його заступники були цивільними особами. Норма діє з 2019 року. Для того, щоб стати міністром, чинний генерал повинен звільнитися з військової служби, чого поки не сталося. Це створює пряму суперечність із законом, хоча технічно генерал може звільнитися і стати цивільним міністром того ж дня.

Читайте також: НАБУ розслідує незадеклароване майно заступниці голови ДІАМ після розслідування «Схем»

Конституція України (стаття 114) чітко визначає, що міністрів оборони та закордонних справ призначає Верховна Рада за поданням Президента. Це два єдині пости в уряді з таким особливим порядком призначення, що підкреслює їхню важливість для зовнішньої суб'єктності та безпеки держави. Президент має право вносити подання, а парламент – ухвалювати рішення. Однак, замість внесення подання, президент видав доручення, яке не передбачене Конституцією. Такий інструмент, як "доручення" щодо призначення виконувача обов'язків міністра, відсутній у статті 106 Конституції, яка вичерпно перелічує повноваження президента. Таким чином, дії президента є політичною заявою, а не юридичним актом.

Крім того, за внутрішнім порядком Міністерства оборони, обов'язки відсутнього міністра має виконувати його перший заступник. Якщо відомством керуватиме перший заступник, а публічно оголошено про доручення Хмарі, це створює неузгодженість у системі управління. З іншого боку, Верховна Рада, затвердивши новий уряд, не голосувала за кандидатури міністрів оборони та закордонних справ, оскільки президент не подав відповідних подань. Натомість було оголошено перерву до 18 серпня.

Наслідки та занепокоєння партнерів

Така ситуація створює щонайменше місяць "управлінського туману" в ключовому для воюючої країни відомстві. Хоча функціонування апарату та закупівлі можуть тривати, стратегічні рішення та переговори з міжнародними партнерами можуть ускладнюватися через невизначеність повноважень. Цей випадок стає не поодиноким, а системним: раніше посади виконувачів обов'язків обіймали керівники юстиції та цифрової трансформації. Зараз до них додалися оборона та закордонні справи. Така модель управління, де ключові посади займають особи без парламентського мандату, розмиває підзвітність, оскільки виконувачі обов'язків підзвітні лише тому, хто їх призначив, а не парламенту та суспільству.

Європейські партнери, які надають допомогу Україні, бачать у цьому порушення принципів демократичного врядування та цивільного контролю над армією. Призначення чинного генерала на посаду міністра оборони через доручення, оминаючи парламент, може викликати занепокоєння у Брюселі. Ключовий представник Єврокомісії з питань оборонних закупівель, Кубіліс, вже висловив запитання щодо зміни керівництва. Ця ситуація підриває довіру партнерів до демократичних процедур в Україні.

Політичний вибір та його наслідки

Конфлікт між міністром оборони та головнокомандувачем ЗСУ під час війни є серйозною проблемою, яку необхідно було вирішувати. Однак, обраний шлях – замінити міністра на людину з військової структури – призводить до того, що міністр оборони перестає бути противагою військовій вертикалі, а стає її продовженням. Це суперечить самій ідеї цивільного контролю, згідно з якою армією має керувати політично підзвітна цивільна особа, яка відповідає перед парламентом і суспільством. Генерал же відповідає перед вищим керівництвом та статутом.

Манера обходу процедур, коли вони стають незручними, викликає занепокоєння. Спочатку – доручення замість подання, потім – переписування порядку призначення. Кожен такий випадок, що виглядає як вимушена міра, з часом формує систему, де процедури стають декорацією, а реальні рішення ухвалюються телефоном. Парламент, відійшовши на канікули, фактично визнав, що не є місцем, де вирішується оборона, а лише оформляє вже ухвалені рішення. Хоча депутати мали б наполягати на дотриманні процедур та викликати президента для дискусії, вони віддали цю функцію дорученню. Така пасивність парламенту свідчить про втрату ним суб'єктності.

Незважаючи на формальну цілісність більшості, яка підтримала уряд, відсутність голосів за ключових міністрів показує, що депутати мають межу, яку не готові переступати, навіть під тиском. Це демонструє, що урок минулорічної спроби реформувати антикорупційні органи, яка викликала протести, був частково засвоєний. Однак, виникає запитання: чи спрацював цей механізм з принципу, чи зі страху перед суспільством? Найгіршим у цій ситуації є не вакантна посада, а спокій, з яким суспільство сприймає обхід закону. Звичка обходити правила, виправдовуючись війною, може залишитися і після її завершення, призвівши до побудови держави, яка навчилася ігнорувати волю парламенту.

Читайте також: Сім'я голови Нацполіції: таємниці будинків, автопарку та паливного бізнесу