Богдан Яременко: наша група стала невільними свідками теракту

24.03.2016 14:57

Загалом Олена Сотник та Альона Шкрум чи не в режимі онлайн виклали хронологію подію, які перетворили нашу групу на невільних свідків жахливого теракту в Брюссельському аеропорту 22 березня.

Десь близько 7-45 ранку наша група вирушила поїздом з центрального вокзалу Брюсселю до Гааги. Цей маршрут пов'язує центр столиці Бельгії з міжнародним аеропортом Брюсселю.

Після того, як потяг рушив, я зробив цю фотографію з наміром виставити в ФБ з якимось легковажним коментарем на кшталт: шок! нардепи Шкрум і Сотник їздять на роботу електичкою. Настрій у всіх був веселий. Але жарт не вийшов.

Так сталось, що це фото було зроблене фактично в ту хвилину, коли в зоні відльоту аепорторту Брюсселю пролунали 2 з 3-х запланованих терористами вибухів. За 5-7 хвилин ми прибули за станцію в аеропорту. Поїзд зупинився. Почалась евакуація. Через мовний бар"єр ми останніми залишили вагон.

Очевидно, рішення евакуйовувати пасажирів поїздів було пов'язане з тим, що теракти відбулись також в метро. Можна було очікувати вибухи і на залізниці. Тими ж поїздами, особливо враховуючи їх міжнародних характер, теоретично могли би скористатися для втечі організатори терактів. Зрозуміло, що вибух в поїзді на станції чи серед пасажирів, що евакуйовувались (будь серед них терористи чи вибухівка), завдав би значно менше шкоди, ніж на повному ходу швидкісного електропоїзду.

Службовими проходами ми вийшли з залізничної станції на поверхню і опинилися за якихось 100 метрів від входу в термінал аеропорту, де саме розгорталась евакуація поранених. Не знаючи до пуття, що відбувається (лише за пару хвилин ми побачили поранених і дізналися, що мова йде про теракт), я запропонував зібратися усім разом (під час евакуації ми розтягнулися вервечкою метрів на 100) в одному місці. Свідомо вибирав місце, де було би менше людей, не було б припаркованих легкових автомобілей, а також великих скляних споруд.

За пару хвилин відважна і всюдисуща Аліса Рубан вже знала усе, що відбувається навколо. Олена Сотник намагалась скористатися хоча б одним із своїх з півдесятка телефонів, але мобільний інтернет не працював. Мудра Вірджинія Дронова швидко змінила туфлі на підборах на зручне "польове" взуття.

Спостерігаючи за широко розкритими очами колег, легкою розгубленістю та першими ознаками паніки, а також будучи позбавленим можливості повертати їх до тями ляпасами і ударами під дих, я почав жартувати: не переживайте, ми усі помремо, але не сьогодні.

Не думаю, що колеги оцінили мій підхід. Розгубленість і шок організаторів полягала в тому, що вони почали дозвонюватися водію автобуса, який віз нас зранку з готелю на вокзал, пропонуючи забрати нас в аеропорту. Мовляв, у нас тут теракт - рятуйте нас. Але проблема полягала в тому, що під"їзди до аеропорту вже були перекриті (що зрозуміло).

Мене турбувало, що ми стояли практично незахищені занадто близько до місця трагедії, на шляху евакуації, який часто використовується терористами для нанесення повторних ударів по натовпу, що розбігається. Навколо була сутолока, ніяких представників влади, які намагались би керувати евакуацією, чи управляти натовпом. Тому я почав наполягати на тому, що потрібно рухатися подалі від аеропорту.

Наш організатор спробував скерувати нас, але через 200-300 метрів стало зрозуміло, що він веде нас в обіх великої парковки назад до аеропорту. На моє здивоване запитання я почув версію, яка викликала захоплення наївністю колеги - він хотів повернутися в зону прильоту, щоб взяти таксі. На спробу переконати його, що по-перше, повернення ближче до зони вибуху не найкраща ідея, а, по-друге, навряд чи там нас чекатимуть вільні машини таксі, я отримав класичне для Брюсселю і моїх західних дипломатичних співрозмовників: можливо ти правий, а можливо - і ні, тому треба піти і подивитися (в усіх інших випадках мені так відповідають на мої застереження про Мінські домовленості). Не бажаючи ускладнювати ситуацію я дозволив колезі ще метрів 50 шляху проявляти лідерські якості, поки ми не порівнялись з групою заплаканих, стривожених, скуйовжених співробітників аеропорту, які брели в протилежному напрямку. Навмисно і підкреслено голосно я почав розпитувати їх про ситуацію (кілька вибухів, падала стеля, уламки, хаос, переляк і усі інші супутні жахи терактів). Так ми дізналися більше подробиць. За кілька фраз бесіди співрозмовники підкреслили, що напрямок руху від терміналу на вихід за аеропорту буде мудрішим. Останні сумніви і бажання подискутувати (мовляв, куди ми там підемо, там кругом автостради і до міста дуже далеко) довелось зупинити простою фразою: будемо йти хоч цілий день, поки не дійдемо туди, де ходить транспорт.

Поява альфа-самця певною мірою заспокоїла інших учасників групи. Пламєнной рєчью я усіх попередив, що йти, можливо, доведеться довго, але погода чудова, повітря свіже, то ж, давайте, отримаємо максимум насолоди. Щоправда карети швидкої допомоги, машини поліції і спецслужб, які щокілька секунд пролітали повз нас в сторону аеропорту, не дозволяли розслабитись, і постійно нагадували, що в кільканадцяти кроках звідси відбувається щось незбагненно погане.

Метрів через 700 на першому ж роздоріжжі патрульний поліцейський підтвердив правильність нашого підходу - пояснив, що звернувши в сторону найближчого села за кілометр ми знайдемо відділок поліції, де нам зможуть допомогти, або звідти вже можна буде скористатися громадським транспортом.Ми пройшли навіть менше, досягнули першого перехрестя, де вже вільно ходив громадський транспорт і зайшли до найближчого ж пабу.

Ніхто з учасників делегації не захотів скористатися люб'язною пропозицією на вивісці над баром "жінкам без сорочок випивка безкоштовна".

Тим часом Альона Шкрум встановила контакт з послом України при ЄС та в Бельгії Миколою Точицьким, який саме розшукував усі делегації, що цими днями працювали в Брюсселі.Посольство розташоване достатньо далеко від аеропорту, натомість неподалік розміщується штаб-квартира НАТО, на території якої розміщена місія України. М.Точицький самостійно скоординувався з в.о. представника України при НАТО Є.Божком, передав інформацію про нас. Вже хвилин за 30 автотранспорт місії України при НАТО, керований дипломатами на чолі з самим Єгором Божком віз нас в напрямку Гааги. Пропозицію представників фонду К.Аденауера хоча би компенсувати вартість бензину, горді і скромні українські дипломати відхили. Так само відхилили хлопці і нашу пропозицію хоча би віддячити їх обідом в Гаазі. Тому не залишається нічого іншого, ніж просто по-людськи подякувати їм.Поки ми очікували машини і всю дорогу до Гааги наші нардепки розгорнули потужну інформаційну кампанію, з"явившись в ефірах, здається, усіх українських телеканалів. Це допомогло заспокоїти друзів і рідних в Україні.

А Олена Сотник, несподівано навіть для мене, в своїх коментарях устигла філігранним фразеологічним фінтом ув"язати наші злі пригоди з фашистською антигуманною політикою Російської Федерації. Люблю професіоналів.