Фактично із середини XV століття і до кінця XVI століття митрополити московські не визнавалися Вселенськими патріархами. І лише вкінці XVI століття московській (світській!) владі вдалося добитися автокефалії для православної церкви у своїй державі. Зроблено це було шляхом погроз, шантажу й підкупу. Томосу ця церква так і не отримала. По-друге, нинішній патріарх Московський Кирило (Гундяєв) свого часу був висвячений Філаретом (в миру Денисенко), якого та сама РПЦ пізніше піддала анафемі. Ось і питаннячко, а чи є «канонічним» патріарх Московський? Звісно, московські «каноністи» знайдуть виправдання такому казусу. Та все ж…
Тепер, коли Вселенським патріархом відновлена Київська митрополія, яку в 1686 році незаконно захопила Московська патріархія, і Православна церква України (ПЦУ) вже отримала томос, виходить, що філія РПЦ, яка продовжує іменуватися Українською православною церквою в єдності з Московським патріархатом (УПЦ (МП)), є «тричі неканонічною». Адже її глава, сиріч предстоятель, митрополит Київський Онуфрій не має права іменуватися митрополитом Київським. І взагалі УПЦ (МП) перебуває на не своїй канонічній території. Тобто маємо відверте ігнорування цією церквою православних канонів.
Чи створить «бацька Лукашенка» представництво Київської митрополії у Новогрудку?
Відновлення Вселенським патріархатом Київської митрополії та створення ПЦУ має й інші цікаві наслідки. Річ у тім, що ця митрополія охоплювала не лише українські землі, а й землі нинішньої Білорусі, Литви й частково Польщі. Але якщо у Польщі існує своя православна церква, якій надав томос Вселенський патріархат, то цього про Білорусь і Литву не скажеш. Тут «окормлює» православних патріархат Московський. Чи має він це право робити? Наскільки канонічною тепер є, приміром, Віленська й Литовська єпархії РПЦ?
Звісно, нинішній президент Білорусі Олександр Лукашенко зорієнтований на Москву. Але ж у нього часом виникають конфлікти з російським керівництвом. Чи не захоче в якийсь момент «білоруський бацька», торгуючись із Москвою за ціну на газ, відкрити у білоруському місті Новогрудку представництво (подворіє) Київської митрополії? Адже в старі часи там було таке представництво.
Зрештою, чому б керівництву ПЦУ не звернути увагу на дружню нам Литву? Чи не пора заявити, що це канонічна територія Київської митрополії, а не Московського патріархату. У Литві є принаймні українська діаспора. Там навіть свого часу існували українські поселення. То чому українцям Литви ходити в храми РПЦ, коли є своя законна (справді канонічна!) ПЦУ.
Парадокси канонічності
Але не будемо про церковні справи в наших сусідів. Нам би зі своїми проблемами розібратися. Зрозуміло, Москва робитиме все можливе, щоб утримати парафії УПЦ (МП) від переходу в ПЦУ. На це кинуті чималі ресурси. Достатньо лише глянути, яку інформаційну війну розв’язала навколо питання томосу для ПЦУ Москва. У хід йде все – спекуляції на проблемах становлення ПЦУ, перекручення фактів, а то й відверта брехня. Справді, становлення ПЦУ відбувалося непросто. Непросто й проходив об’єднавчо-установчий собор цієї церкви 15 грудня. Але, попри всі труднощі, ПЦУ відбулася й отримала томос. І саме вона має право називатися канонічною церквою України, а не УПЦ (МП).
Тут маємо цікаву ситуацію. У народі кажуть: не копай ближньому яму, бо сам туди впадеш. УПЦ (МП) якраз у часи незалежності України «копала таку яму». Не треба говорити про «братню любов» до православних України, які не захотіли йти під філію РПЦ, а прагнули мати свою незалежну церкву. Скільки проклять, анафем впало на їхню голову від кліриків УПЦ (МП). Що тут говорити про «християнське смирення й любов»!
При цьому духовенство УПЦ (МП) спеціально спекулювало на питаннях канонічності. Воно розказувало, що лише воно є канонічним, а представники інших православних церков неканонічні і, відповідно, спасіння їм не буде.
Тепер ситуація є діаметрально протилежною. УПЦ (МП) стала в Україні неканонічною. Зрештою, вона може втратити свій юридичний статус, якщо не змінить назву – адже цього тепер вимагає відповідний закон, ухвалений Верховною Радою.
Однак керівництво УПЦ (МП), щоб втримати позиції, і далі розповідає про свою «праведність», а прихильників ПЦУ називає розкольниками, фактично сіючи релігійну ворожнечу.
Та будемо сподіватися, що віруючі, які нині ходять у храми УПЦ (МП), зрозуміють, що ця церква живе не за православними канонами. А її керівництво як служило, так і служить Москві.
Хай і не так швидко, але відбувається процес переходу таких віруючих і навіть окремих священиків УПЦ (МП) до ПЦУ. Є надія, що цей процес триватиме далі. А надання томосу ПЦУ лише його інтенсифікує.