Цей пост я хотів ще написати в момент, коли додивився останню серію. Але через надмірну завантаженість не знайшов часу. Вчора побувавши на місці зйомок останніх сцен цього серіалу, вирішив це зробити.
Між філософами точиться тривала дискусія про те, чи ми з вами вже живемо в новій епосі чи ні. Власне, точніше сказати, чи є постмодерн нашою новою епохою чи ні. Я вслід за роздумами Баумана завжди вважав, що ні. Бауман казав, що епоха Модерну у війшла в рідкий стан, хоча мені здається, що більш влучно говорити про розмитий Модерн. Так званий постмодерн не є альтернативою дійсної епохи, яка безсумніву добігає свого кінця. Він всього лише остання фаза.
Фільм Гра престолів виступив чудовим доказом цієї тези. 8 років підряд він розривав наші шаблони і уявлення про добро і зло. Він перемішував одне з другим, готуючи нові і нові набори цінностей для споживання. Граючи на наших емоціях фільм щоразу нам підсував новий вибір меншого зла, аж поки ми не стали прихильниками зла, яке за своїм розміром дорівнювало злу з першої серії.
Емоційні качелі з сезону в сезон створили нам очікування чогось «за межами», чогось нового. Насправді це все була «оптична ілюзія». Всі ці серії ми чекали на торжество справедливості, яке відповідало модерній моралі про добро і зло. В кожному новому сезоні ми визначались хто добрий, а хто злий, хто має виграти і хто має програти. І попри маскування і неоднозначності щодо ключових героїв, фільм однозначно налаштовував проти «ходоків», і ставив на бік Сноу і Дейнеріс.
Нарешті, апогей фільму був настільки банальним і зрозумілим, що змусив розчаруватись навіть особливо відданих прихильників. За 8 років ми звикли бачити неочікуваний кінець, щось з чим ми не мали справу раніше. Але цей кінець ми бачили… на уроках історії. Як це не смішно, але після постійного руйнування «ідолів модерну», фільм закінчив в точці, з якої історично і виник модерн: страта короля і республіка. Убивство Дейнеріс можна порівняти зі стратою Людовіка ХVI, а обрання Брана – це просто свято американської демократії.
Постмодерн по факту виявився неспроможним запропонувати нові інституції організації суспільства, попри те, що існує саме на критиці і руйнуванні усталених порядків. Він все ще не має, і я думаю ніколи не матиме, альтернативних рішень. Він готує грунт для нового, але сам новим не стане. Ми все ще живемо в час, коли найкраще для нас є те, що Черчилль назвав найгіршою формою, не рахуючи всіх інших.
Втім, не думаю, що надовго.