Творчий шлях довжиною у життя

03.06.2020 18:13 (Оновлено 03.06.2020 в 18:14)

У кожної людини іноді трапляється особливий час, коли хочеться зупинитися і переглянути здобутки, оцінити їх, відчути справжність шляху та істинність пошуків. Час, позначений роздумами та піднесенням, мудрістю та майстерністю. Саме таким постає цей час для Наталії Кохаль – із зупинкою, і рухом вперед водночас, бажанням працювати і створювати щось нове, незвичне та періодично повертатись до улюблених мотивів, знахідок, ідей.

ДИТИНСТВО

Художниця, скільки себе пам’ятає – малювала завжди. З найменшого віку не може не пригадати себе без малювання. Дійсно, а чим ще могла займатися дитина, яка народилася і виросла у великій творчій родині. Аби дівчинка не заважала, батьки давали їй в руки олівець. Коли закінчувався папір, в хід йшли старі афіші, які їй жертвувала бабуся – славетна мисткиня Галина Зоря. Дівчинка малювала все, що бачила, але особливо любила зображати свою улюблену іграшку – мавпочку у різноманітних платтях та нарядах. Іншою омріяною темою маленької художниці були квіти, пристрасть до зображення яких залишилося у художниці й донині. «Іноді філософствую, розмірковую, шукаючи складні алегоричні образи. Але коли сідаю малювати, сама не знаю чому, з якої причини чи потреби, рука починає малювати квіти», – зізнається Наталія Кохаль.

Художниця не приховує, що проблеми «ким бути» ніколи не виникало. Дівчинку не захоплювали інші, не менш цікаві професії. «В дитинстві мною більше всіх займалися мама (Ольга Слєта) та бабуся. Влітку нас із бабусею незмінно відправляли на дачу і я мала щасливу можливість спостерігати за тим, як вона працює і створює картину від початку до кінця. Про дідуся (заслужений художник України Петро Слєта) пам’ятаю менше, тому що він був постійно зайнятий. Хоча дуже любив мене, що й не дивно, адже я була першою онукою і завжди купував мені плаття, іграшки. Рішення «ким бути» ніколи не обговорювалося. Батьки за мною спостерігали і схвально поставилися до мого вибору на користь навчання в РХСШ».

РХСШ

Наталія Кохаль вважає, що їй дуже пощастило, адже в Республіканській художній школі ім. Т.Г. Шевченка вона потрапила до прекрасного педагога Євгена Олександровича Звєздова, чиє ім’я сьогодні, на превеликий жаль, майже забуте. Художниця розповідає про те, що викладач мав власну теорію образотворчого мистецтва, зрозуміти деякі із викладок теорії на той час учні не спромоглися. Проте сьогодні деякі із прийомів, які Наталія засвоїла ще в школі, використовує і дотепер. Звєздов багато експериментував і давав учням саме такі домашні завдання – вправи з кольором, ритмом, малюнком, обмеженою палітрою. «Якось ми всім класом поїхали до Пітера на екскурсію. Ця подорож виявилася незабутньою. В Ермітажі Євген Олександрович вчив нас бачити Тіціана. Але тут-таки, в іншому залі була робота Ван Гога, яка справила на мене колосальне враження. І від цього голова йшла обертом. Ми ходили до майстерень невизнаних художників і від знайомства із їхньою творчістю я отримала справжній шок. Нас вчили «правильно» малювати, але після Пітеру я усвідомила, що «правильно» – поняття відносне».

КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ХУДОЖНІЙ ІНСТИТУТ

Художниця вступала до Київського державного художнього інституту в чорнобильський рік. Здавалося, що абітурієнтів буде небагато, але виявилося навпаки. Кількість бажаючих вступити до столичного творчого вищого навчального закладу стала рекордною за всі попередні роки. Група книжкових графіків, в якій навчалася Наталія Кохаль, була без перебільшення зірковою – Оксана Стратійчук, Вікторія Хайдурова, Андрій Будник, Олексій Руденко, Олег Петренко, В’ячеслав Снісаренко та Андрій Левицький – прекрасні і талановиті митці, які добре відомі поціновувачам мистецтва. Мисткиня підкреслює, що обрала книжкову графіку свідомо, адже їй здавалося, що створити в живописі щось нове, своє і неповторне, вийти на високий рівень та власний стиль, маючи довкола стільки талановитих родичів – не вдасться. Як не вдасться уникнути впливу та бажання порівнювати. А от у графіці, здавалося, буде набагато більше шансів та можливостей. Наталія Кохаль не приховує, що за роки навчання зазнала різноманітних впливів та отримала чимало позитивних вражень. Фактично весь час навчання пройшов на одній позитивно-високій і піднесеній ноті. Художниця згадує, як всі однокурсники буквально «горіли» ідеями, бажанням працювати, створювати щось нове і незвичне. Студентів неможливо було вигнати із майстерні – вони тижнями «пропадали» в інституті. Наслідком пошуків стало те, що Наталія Кохаль за власної ініціативи захищалася відразу двома дипломами. І хоча оцінку поставили за один – книгу «Залізний вовк», яка потім була надрукована у видавництві «Соняшник», друга дипломна робота – триптих «Плин часу» була високо оцінена педагогами і сильно вплинула на подальший творчий розвиток художниці. Група, в якій навчалася Наталя була настільки сильною, що інших оцінок, аніж 5, ніколи не виникало.

Наталія Кохаль з особливим пієтетом та теплотою згадує про майстерню Василя Чебаника та Галини Галинської в якій навчалася, і про те, чому навчав Василь Якович – технологіям, поетапності створення книги. Тоді все, що він робив здавалося студентам верхівкою досконалості. До певної міри саме він привив своїм студентам перфекціонізм – прагнення довершеності. Заслужений діяч мистецтв, професор Галина Галинська: «Наш основний метод – розкрити індивідуальність молодого художника, шукати в кожному його особистий талант. Від студентів я вимагаю широкої культури: багато читати, багато бачити і жити повним життям. Знання виховують внутрішню свободу. Тільки вільна людина може творити». Наталія Кохаль вважає, що саме Галинська сприяла розвитку творчого пошуку, привила любов до естетики.

«Напевно, тоді був такий креативний час: щойно розвалився СРСР, з’явилися нові перспективи та можливості, зникли обмеження. Пригадую, як на 5 курсі потрапила до молодіжних симпозіумів у Седневі, які вдало і сміливо відбувалися під керівництвом Тиберія Сільваші. Це був прорив. Саме тоді я почала малювати акварелі».

АКВАРЕЛІ ТА ВІЛЬНИЙ ПРОСТІР

Акварель – улюблена техніка мисткині. Саме вона дарує роботі легкість, насичує особливим повітрям і випромінює світло. Акварельні роботи Наталії Кохаль позначені витонченістю, романтичним настроєм та тонкою проробкою деталей. У кожний натюрморт мисткиня привносить частинку свого світобачення, прагне філософськи окреслити твір, залишаючи при цьому можливість спокійного милування граціозними, любовно виписаними квітами, мушлями, фруктами. Її творам притаманна алегоричність – один із ключових прийомів у творчості Наталії Кохаль із несподіваними емоційністю, напругою, а то й драматизмом. «В мистецтві необхідно вміти створити ілюзію», – розповідає художниця. – І робити це слід засобами образотворчого мистецтва, а не привносити натуралістичні так звані інновації, які, за сутністю, аж ніяк не потрапляють до категорії мистецтва і їх швидше можна віднести до соціальної провокації, невідомо на що розрахованої». Образний ряд творів художниці і зрозумілий, і втаємничений водночас. Хто ці люди, які шукають прихований сенс у чорних кубах? Чиї руки благально тягнуться з-під землі?

Творчість Наталії Кохаль повністю – від найменшого малюнка кульковою ручкою до олійного живопису присвячена пошукам сенсу. Її творчість – це своєрідна молитва, яка не припиняється ні на хвилину. Навіть під час довгих нарад в КОНСХУ (Наталія з 2013 року обіймає посаду заступника голови КОНСХУ) художниця слухає і малює, розмовляє і малює. Її малюнки – це щит, який оберігає, розважає і заспокоює.

Окрім акварелі та гуаші Наталія Кохаль, несподівано для багатьох, опанувала мистецтво олійного живопису. Втім, зміна техніки не означала концептуальної зміни зображень. Вона незмінно йде шляхом гармонізації простору, прагне дарувати у своїх роботах позитивний заряд і естетичну насолоду.

«Сьогодні в мене дивовижний творчий стан, коли є справжня майстерність і я можу відтворити будь-яку ідею. Єдина перепона – брак часу. Дуже хочеться займатися тільки мистецтвом. Особливо гостро я це відчула після років праці в спілці в якості чиновника. Іноді дуже заздрю тим, хто має можливість зачинитися від людства в майстерні на місяць. Або вирватися на пленер і помісити олійні фарби. І дуже часто, коли вдається відірватися від буденності і взятися за пензлі, з’являються думки: «А навіщо малювати складності?»