Цей, так званий четвертий пакет європейських санкцій, торкнувся провідних секторів білоруської економіки.
Це експорт калійних добрив, нафти і нафтохімічних продуктів, а також тютюнова промисловість і фінансовий сектор. Саме ці галузі економіки приносять Білорусі головну валютну виручку. Одночасно з Європейським Союзом свої санкції посилили Сполучені Штати і Велика Британія.
Значно розширено список чиновників і бізнесменів, які потрапили під санкції Заходу, серед них члени сім’ї білоруського правителя, але що найголовніше – російський “гаманець” Лукашенка, власник нафтових компаній “Русснефть” і “Сафмар” Михайло Гуцерієв.
Гуцерієва, до речі, звинувачують не в тому, що його поставки на білоруські нафтопереробні заводи стали фінансовим фундаментом лукашенківського режиму. А в тому, що він організував приїзд до Мінська російських журналістів, що замінювали протестуючих білоруських колег у телевізійному етері на піку маніфестацій проти фальсифікації президентських виборів.
Секторальні санкції Євросоюзу навряд чи похитнуть самі основи влади режиму Лукашенка – у найважчій ситуації Путін просто дасть своєму васалу новий кредит. Але, безсумнівно, ці санкції не зможуть не позначитися на добробуті звичайних білорусів, які працюють на підприємствах, що потрапили під секторальні санкції, – тому ж “МАЗі” або “БелАЗі”.
Зменшаться поставки продукції на західні ринки, припиниться співпраця із західними компаніями і неминуче скоротяться й розміри зарплат, і кількість робочих місць. Проте у випадку з Білоруссю країни Європейського Союзу це не зупинило. Тому що є чітке розуміння, що необхідно жорстко відповідати на дії режиму, який не просто розганяє акції протесту у власній країні, а й дозволяє собі авантюри із викраденням літаків і затриманням опозиціонерів, які переміщуються з однієї країни Європейського Союзу до іншої.
А ось у випадку з Росією такого розуміння чомусь немає. Ми весь час чуємо пояснення, що потрібно запроваджувати такі санкції, які ніяк не позначаться на звичайних росіянах, а тільки на чиновниках і олігархах із найближчого кола Володимира Путіна. Що серйозні секторальні санкції проти російського режиму є небезпечними і негуманними – а, може, просто невигідними?
Після розгону білоруських протестів з Олександром Лукашенком і представниками його оточення ніхто не збирається розмовляти. А із Володимиром Путіним розмовляють на спеціально організованих міжнародних самітах і вважають великим досягненням кожен новий раунд переговорів із самим Путіним або з кимось із високопоставлених російських чиновників. І навіть тимчасово припиняють європейські або американські санкції проти цих чиновників, коли з ними потрібно побачитися для конфіденційних переговорів.
Таке ставлення до санкцій створює відчуття вседозволеності і безкарності аж ніяк не тільки у російського керівництва, але й у російського суспільства загалом – незалежно від того, яких політичних поглядів дотримується окремий російський громадянин. Цей громадянин бачить, що на Заході не зважають на інтереси його білоруського сусіда. А на його інтереси зважають – може, тому що бояться? Чи тому, що політика російського режиму все-таки не виглядає такою шаленою та канібальською, як політика Лукашенка?
Тим часом ніхто і ніколи не зможе пояснити вам, чому окупація Криму та Донбасу, вбивства мирних жителів, створення справжнісіньких концентраційних таборів XXI століття на кшталт тієї ж “Ізоляції”, викрадення і тортури, знищення пасажирського літака – це добре, а розгони протестів у Мінську та інших містах Білорусі, ізолятор на Окрестина і побиття учасників маніфестацій – це погано.
Чому піратське затримання Протасевича – це погано, а спроба отруєння Навального “Новачком” і наступні поневіряння найвідомішого російського опозиціонера – це добре. Чому у випадку з Лукашенком можна запроваджувати секторальні санкції і не журитися, що “маленького білоруса” завтра звільнять з роботи, а у випадку з Путіним “маленький росіянин” – це наше все.
Чому Білорусь не можна приймати до Ради Європи через те, що режим Лукашенка не відмовився від смертної кари, а у випадку з Росією можна скасовувати санкції, які ввели за Крим і Донбас – тільки щоб продовжити діалог з безглуздими людьми, які є депутатами парламенту виключно тому, що так захотів Путін.
Пояснити це можна виключно одним. Зовсім не турботою про звичайних росіян, зовсім не прагненням до діалогу з режимом, який не приховує прагнення до зовнішньої агресії та придушення внутрішнього інакомислення, а елементарною відсутністю політичної волі. Надією на те, що проблема російського політичного режиму розсмокчеться сама собою, що західна демократія ефективніша за російський авторитаризм.
А оскільки цей авторитаризм – зважаючи на економічну неспроможність – не може бути реальним конкурентом Заходу, так навіщо загострювати ситуацію і провокувати Путіна? Не потрібно його провокувати, хай собі гниє в Кремлі і коли-небудь згниє. Це саме те, що колишній президент США Барак Обама назвав “кумулятивним ефектом” санкцій.
Але в цьому випадку потрібно визнати, що путінський режим багато в чому тримається саме завдяки небажанню цивілізованого світу боротися по-справжньому.
Ну і, до речі, лукашенківський режим існує саме завдяки небажанню цивілізованого світу боротися з путінським режимом. Адже для Мінська важлива насамперед російська підтримка, економічна і політична, і ніякі західні санкції не лякають Лукашенка, поки на його боці Путін.
А ось для Путіна серйозні секторальні західні санкції якраз є дуже небезпечними, але їх ніхто вводити не збирається, ними тільки лякають: ось якщо зробиш те чи інше, нападеш на Україну “по-справжньому” або помре Навальний – ось тоді.
А що тоді, власне? Путін дуже точно відчуває межу між своїми злочинами і ситуацією, коли Захід просто не зможе не відповісти серйозно – і може цієї “червоної лінії” ніколи не перейти, тим більше, що сам Захід цю “червону лінію” весь час пересуває в міру пересування самого Путіна.
І так, в разі такого обережного ставлення до боротьби з агресивним авторитаризмом путінський режим дійсно буде гнити. Але одночасно – дестабілізувати Україну та інші сусідні країни. Одночасно – створювати критичні ситуації для Заходу всюди, де вийде. Одночасно – знищувати всі паростки інакомислення у власній країні.
Це буде дуже небезпечне гниття.