Питання мобілізації засуджених осіб в Україні набирає обертів, відкриваючи нові шляхи для тих, хто відбув термін у місцях позбавлення волі. Деякі з цих жінок, після звільнення, обрали шлях служіння у Збройних Силах України, зокрема, опановуючи мистецтво керування дронами. Їхні історії — це свідчення бажання змінити своє життя, спокутувати минулі помилки та знайти нове призначення.
Одна з жінок, яка відбула 7-річний термін за вбивство (стаття 115 ККУ), розповіла, що рішення піти воювати прийшло за кілька днів до звільнення. «Краще я піду воювати, ніж буду сидіти. Може, таким чином я собі щось якби виправлю», — ділилася вона. За її словами, після звільнення з в'язниці вона відчула свободу, але водночас і незручність від різкої зміни оточення — від тюремних стін до військової підготовки з броніками та автоматами. Інша жінка, засуджена за крадіжку в особливо великому розмірі на 5 років і 2 місяці, підкреслила, що повернення до повноцінного життя, коли можна вільно вийти в магазин, стало для неї величезним досягненням.
Мотивація та вибір шляху
Мотивація жінок, які вирішили долучитися до війська, різноманітна. Для когось це спосіб спокутувати провину та відчути себе корисними суспільству. «Я привівала почуття вини кожен день», — зізналася одна з жінок, розповідаючи про три роки, проведені у в'язниці, та відчуття відповідальності за те, що не бачить дітей. Інші прагнуть побачити майбутнє, хоч і усвідомлюють ризики. «Я хочу бачити онуків, я хочу бачити майбутнє, я хочу радіти, як раділи ми життю», — зазначила одна з них. Закон про мобілізацію засуджених відкрив можливість для таких жінок, як вони, пройти відбір до військових бригад, які займаються штурмами та зачистками.
Процес відбору до підрозділів, що керують дронами, був доволі суворим. У першому наборі полк відібрав 16 жінок, а в другому, цілеспрямовано шукаючи пілотів, — лише п'ять. «Не попускаємо нікому, бо їхнє минуле дає про себе знати в характері», — зазначив один із командирів. Проте, за його словами, ця «хитринка» в натурі допомагає їм у роботі. Натали, яка нині служить старшиною та готує дівчат, сама просилася на штурми і, хоч було страшно, успішно виконувала завдання.
Життя після звільнення: адаптація та виклики
Перехід від тюремного життя до військової служби виявився непростим. Жінки розповідають про перші дні, коли доводилося адаптуватися до нової реальності, де відсутній постійний супровід і можна вільно виходити на вулицю. «Спочатку було трохи не по собі, тому що навчання, відразу броніки, автомати», — згадує одна з них. Страх був присутній, особливо під час перших виходів на позиції, але поступово вони навчилися діяти на автоматі, слухати рацію та спостерігати за оточенням. «Головне — просто без різких рухів», — діляться вони секретами успіху.
Служба в зоні бойових дій поставила жінок перед новими викликами. Вони спостерігали за роботою дронів, бачили, як противник їх розбирає, і розуміли, що це не лише робота, а й відповідальність за життя побратимів. «Я не скажу, що це приємно, спостерігати за цим. Усі ми люди, насправді, ми всі однакові», — ділиться одна з пілотів. Втрата побратимів, коли після повернення з завдання когось не вистачає, — це гірка реальність, з якою їм доводиться миритися. Однак, попри труднощі, вони готові залишатися на своїх позиціях, навіть у екстремальних умовах, як-от -20°C, коли доводилося сидіти по 2-3 тижні з купою трупів навколо.
Важливим аспектом стало ставлення до них як до звичайних солдатів, без поділу на чоловіків і жінок, з минулим чи без нього. «Нам одразу почали ставитись як просто до людини, яка прийшла нібито з волі, які так само прийшли воювати», — розповідають вони. Це відчуття рівності та поваги допомагає їм інтегруватися в колектив. Родина дізналася про їхню службу лише нещодавно, але, бачачи їх у військовій формі, сприйняла це з гордістю, що перекрило всі попередні сумніви та питання. «Акцент вже стояв на тому, що я там у військовій формі. І так, це гордість», — підсумовує одна з жінок.