Протягом останнього місяця Банкова здійснила чотири ключові призначення: прем'єр-міністра, глави зовнішньої розвідки, посадовця у сфері оборони та керівника РНБО. Ці кроки викликають запитання щодо відповідності призначених осіб їхнім новим ролям, що вказує на системні проблеми в державному управлінні України. На думку автора, поряд з корупцією, значною проблемою є некомпетентність та бездіяльність посадовців, які паралізують роботу державних інституцій.
Аналітичну статтю, що піднімає ці питання, опублікувало видання «Дзеркало тижня». У ній висвітлюються філософські аспекти державного управління, які обговорюються в політичних колах Києва. Автор статті, Ярослав Железняк, погоджується з ключовими тезами публікації та доповнює їх власним аналізом.
Недосвідченість нових посадовців
Стаття «Дзеркала тижня» акцентує на «кричущій невідповідності людей їхнім новим посадам». Розглядаючи призначення, зазначається, що прем'єр-міністр Сергій Корецький має управлінський досвід у великих паливних компаніях, проте він вперше обіймає державну посаду, пов'язану з бюрократією та управлінням урядом. Рустем Умєров, який був переговорником та кризовим менеджером, а також очолював Фонд держмайна і був міністром оборони, тепер відповідає за зовнішню розвідку. Щодо Міністерства оборони, йдеться про призначення виконуючого обов'язки, який, будучи фаховим військовим, може не мати необхідного менеджерського досвіду для управління такою великою структурою, що вимагає знань у сфері закупівель та політики.
Спільним для всіх цих призначень є особиста перевірка кандидатів. Видання «Дзеркало тижня» визначає поточну ситуацію як «монархію, причому неосвічену», де президент зосередив всю владу у своїх руках, що обмежує можливості розвитку держави. Автор статті погоджується з такою механікою, коли всі рішення сконцентровані в одній людині, що стає «стелею» для країни, незалежно від її особистих якостей. Така централізація рішень обмежує ефективність управління, оскільки жодна людина фізично не може розбиратися у всіх сферах – від оборони до бюджету та розвідки, особливо якщо її попередня кар'єра була в іншій галузі.
Наголошується, що призначення мали б проходити додаткові фільтри, зокрема через Верховну Раду. Однак, парламент часто голосує за будь-кого без належного контролю, перетворюючись на інструмент для одноосібного прийняття рішень президентом. Це стосується не лише уряду, а й РНБО та зовнішньої розвідки, де мали б бути залучені профільні комітети та експерти.
Корупція проти бездіяльності: Дилема для держави
Стаття піднімає фундаментальне питання: що небезпечніше для держави – злочинні дії корупціонерів чи злочинна бездіяльність дилетантів? Поки увага зосереджена на викритті корупції, паралельно зростає проблема некомпетентності та відсутності рішень. Ця проблема не відображається в реєстрах чи деклараціях, але проявляється у неможливості ухвалювати необхідні рішення, що стосуються оборонних закупівель, відновлення економіки чи інших важливих сфер.
За вісім років «повноцінної та безмежної влади», за словами автора, замість побудови інституцій, держава зазнала руйнувань. Корупційні розслідування тривають, зокрема, проти колишніх посадовців, проте боротьба з бездіяльністю та неможливістю системи ухвалювати потрібні рішення фактично не ведеться. Державна служба перебуває у хаосі: від призначень некомпетентних людей на високі посади до загальної апатії на нижчих рівнях.
Обмеження громадського контролю
Простір для громадського контролю над владою поступово звужується. Система, яка втрачає здатність до розвитку та зосереджена на самозбереженні, починає захищатися від тих, хто викриває її недоліки. Серед механізмів такого захисту – судові рішення, що обмежують права журналістів на розкриття імен підозрюваних, технічні норми, як-от правка Лозового, що сповільнюють розслідування, та законодавчі ініціативи, які ускладнюють доступ до інформації правоохоронних органів та реєстрів. Це створює менше можливостей для суспільства бачити, що відбувається всередині держави.
Автор висловлює незгоду з висновком статті «Дзеркала тижня» про те, що «шляхи з цією владою розійшлися». Хоча він погоджується з діагнозом, проте вважає, що заклики до виборів не враховують реального суспільного настрою, адже більшість українців не бажають виборів під час війни. На його думку, вибори в таких умовах становлять значні безпекові ризики та можуть бути використані ворогом. Натомість, існує нагальна потреба у зміні процедур, які дозволяють владі призначати «своїх» людей без наслідків.
Шляхи вирішення проблеми
Наближення виборів, незалежно від їх термінів, ставить перед політиками завдання не лише емоційно констатувати розбіжність шляхів, а й запропонувати конкретні процедури для усунення системних недоліків. Важливо, щоб народні депутати, а також суспільство, яке їх обирало, впливали на цей процес. Зокрема, пропонується: посилити контроль Верховної Ради за кадровими призначеннями, вимагаючи програм дій та планів звітності від міністрів; прискорити ухвалення рішень урядом та міністерствами, вирішивши проблему виконуючих обов'язків у ключових відомствах, таких як МЗС та Міноборони; розглянути та ухвалити законопроекти, спрямовані на боротьбу з корупцією та очищення системи.
Підсумовуючи, автор наголошує, що поряд з тими, хто краде, завжди є ті, хто «просто не вміє». Їхня бездіяльність, страх чи некомпетентність можуть завдавати державі не меншої шкоди, ніж пряма корупція. Це створює тотальний хаос у державному управлінні, що потребує системних змін.