Кіноа і «криза веганів»: як суперфуд перетворили на ворога бідних, а потім спростували власний міф

Від «їжі бідних» до суперфуду для NASA

Ще у 1980-х кіноа в Андах вважали їжею для бідних: міські жителі її цуралися, а фермери вирощували лише для себе. Центом ваги були високогірні регіони Болівії та Перу, де на висоті близько 4 000 метрів майже нічого не росте. Ціна була мізерною: близько 3 доларів за 46 кілограмів.

Ситуація різко змінилася у 1990-х. У 1993 році NASA назвало кіноа «ідеальним продуктом для космосу» завдяки високому вмісту білка, повному набору амінокислот, мінералів і відсутності глютену. Згодом про крупу почали писати медіа й блогери, її включили в детокс-меню Опри Вінфрі, а мода на «суперфуди» зробила кіноа символом здорового харчування.

Ціни злетіли: з 11 доларів за 100 кг у 2000 році до понад 100 доларів за той самий обсяг у 2008-му, а до 2014-го зростання від стартового рівня сягнуло приблизно 1500%.

«Вегани винні»: як The Guardian запустив глобальну паніку

На піку ажіотажу ООН оголосила 2013-й Міжнародним роком кіноа та просувала культуру як засіб боротьби з голодом. Саме в цей момент The Guardian опублікувала текст із провокативним заголовком «Чи зможуть вегани проковтнути неприємну правду про кіноа?».

Авторка стверджувала, що апетит Заходу підняв ціни настільки, що бідні мешканці Перу та Болівії більше не можуть дозволити собі власну традиційну їжу, а фермери перетворюють різноманітні поля на монокультури кіноа. Інші видання підхопили тон: з’явилися тексти на кшталт «Чим більше ви любите кіноа, тим більше шкодите перуанцям і болівійцям».

Частина аудиторії оголосила бойкот, у коментарях люди писали, що «ніколи більше не куплять кіноа». Особливо дісталося веганським спільнотам, яких зробили зручним «винним» за глобальну несправедливість. Проблема в тому, що стаття не спиралася на реальні дослідження й не наводила конкретних даних.

Економісти перевірили цифри: хто насправді виграв від буму

Ситуацію вирішили перевірити економісти Марк Белмар, Сет Гіттер та Йоганна Фахардо-Гонсалес. Вони взяли багаторічні обстеження домогосподарств у Перу: що люди вирощують, що купують, що їдять і які мають доходи.

Дослідники поділили населення на три групи:

• ті, хто не вирощує й не споживає кіноа;
• фермери-виробники;
• споживачі, які купують, але не вирощують крупу.

Порівнюючи зміну добробуту (загальне споживання товарів і послуг) від 2004 до 2013 року, коли ціни були максимальними, вони побачили:

• Найбільше виграли саме виробники: їхні доходи зросли приблизно на 46%.
• Зростання цін на 25% корелювало зі збільшенням споживання домогосподарств-виробників на 3,5–4%.
• Важливо: добробут усіх трьох груп ріс, а не падав. Навіть ті, хто не мав прямого стосунку до кіноа, вигравали від пожвавлення місцевої економіки — фермери витрачали більше грошей у своїх регіонах.

У ключовому виробничому регіоні Пуну споживання кіноа серед місцевих мешканців не впало, а навпаки трохи зросло — з 22,2 до 23,6 кг на людину на рік, попри різке подорожчання. На національному рівні по Перу споживання дійсно скоротилось, але саме в найбіднішій сільській зоні, де кіноа вирощують, люди їли її навіть більше.

Болівія: менше кіноа — не через бідність, а через зміни смаків

У Болівії картина виявилася іншою, але теж не такою драматичною. Споживання кіноа знизилося приблизно на 4% між 2006 і 2011 роками, проте причиною стало не те, що люди «більше не можуть собі її дозволити».

На тлі зростання доходів болівійці дедалі частіше обирали рис, макарони й імпортні продукти, які асоціювалися з вищим статусом. Кіноа залишалася для багатьох «їжею бідних», і середні домогосподарства витрачали на неї не більше 4% харчового бюджету.

Держава, усвідомлюючи харчову цінність культури, запустила програму включення кіноа у шкільні сніданки, раціони вагітних та армії — але це вже політика розвитку, а не боротьба з уявленою «шкодою від веганів».

Реальні проблеми: не голод, а біорізноманіття, ґрунти й глобальна конкуренція

Автори сюжету наголошують: критики мали рацію лише в одному — бум попиту на кіноа справді створив низку проблем, але вони зовсім не зводяться до історії про «голодних селян».

1. Втрата біорізноманіття. У Андах існують тисячі сортів кіноа. Раніше громади одночасно вирощували десятки різних видів, що гарантувало стійкість до посух, холодів і хвороб. Коли ж світові ринки вимагали «стандартний продукт», фермери масово переходили на кілька комерційно вигідних сортів. За одне десятиліття було втрачено частину генетичного різноманіття, яке формувалося тисячоліттями.
2. Тиск на землю. Високогір’я Болівії — дуже вразлива екосистема. На хвилі високих цін фермери розширювали посіви, витісняли випас лам, розорювали нові ділянки й висівали кіноа рік за роком без відпочинку для ґрунту. Результат — виснаження і ерозія.
3. Хімізація нових регіонів. Успіх гірських районів надихнув Перу перенести культуру на узбережжя з кращими умовами поливу. Але там кіноа — «чужа» рослина, вона частіше хворіє, вимагає більше пестицидів і фунгіцидів, що збільшує екологічні ризики.
4. Глобальний бум і падіння цін. Після 2014 року кіноа почали масово вирощувати США, Канада, Аргентина, Китай, Нідерланди та десятки інших країн. До 2018-го вже понад сотня держав мали дослідницькі програми чи промислове виробництво. Пропозиція різко зросла, ціни просіли приблизно на 40%, а прибуток фермерів в Андах впав. Частина намагалася перечекати зі складеними запасами, але кіноа погано зберігається, інші шукали нішу в «королівській» кіноа з географічним маркуванням.

Сьогодні Болівія та Перу все ще дають близько 70% світового виробництва, але їхня частка поступово зменшується на тлі конкуренції.

Головний урок: не вірити заголовкам, шукати дані

Автори відео підсумовують: історія з «кіноа, що прирікає селян на голод», стала наслідком емоційної журналістики без перевірених цифр і любові медіа до простих сюжетів: «багаті проти бідних», «вегани проти селян».

Насправді:

• фермери в Андах на піку буму істотно підняли рівень життя,
• у Болівії в роки зростання попиту навіть скоротилася хронічна дитяча недоїданість,
• реальні проблеми стосуються екології, структури виробництва та нестабільності глобальних ринків, а не прямого «знедолення» місцевих мешканців через західних споживачів.

Мораль цієї «історії на тарілці» проста і водночас неприємна: чим гучніший і емоційніший заголовок, тим уважніше треба дивитися в дані — особливо, коли йдеться про долі людей і цілих країн.