Венесуела: від «земного раю» до країни нафтового прокляття

Однак за політичними заголовками часто губиться головне питання: чому країна, яку Колумб описував як «земний рай», перетворилася на символ кризи, диктатури й масової еміграції? І в чому той «секрет», що заважає Венесуелі нормально існувати?

Земний рай Колумба і країна річок

1498 року Христофор Колумб під час третьої подорожі дістався узбережжя сучасної Венесуели. Він побачив настільки могутні ріки та озера, що назвав ці землі схожими на «земний рай». Саме тут розташований басейн Оріноко – однієї з найпотужніших річок світу, якою океанські судна можуть підніматися на сотні кілометрів угору.

На цих «райських» землях жили народи Пемон, Янома, Аравак, Тімото-Куіка, Каріб. Вони мали розвинуте землеробство, іригацію, кам’яні споруди, але не мали централізованих держав. Це дозволило іспанцям підкорювати територію поступово – село за селом, рухаючись у глиб материка.

Назву «Венесуела» («маленька Венеція») країна отримала через індіанські будинки на палях просто посеред води.

Іспанська колонія, раби й креоли

Перші іспанські поселення з’явилися тут лише за кілька десятиліть після Колумба, а столиця Каракас – у 1567 році. Формально іспанська корона запровадила закони Бургоса: індіанців заборонялося прямо перетворювати на рабів, але їх зобов’язували працювати на іспанських землевласників «за оплату». Реальне становище мало мало спільного з гуманністю.

Рабів почали масово завозити з Африки. На основі примусової праці виникла плантаційна економіка – какао, цукрова тростина, тютюн, кукурудза, худоба.

Особливістю регіону став прошарок креолів – нащадків іспанців і місцевих жінок. Вони володіли землею, носили європейський одяг, але відчували себе «дітьми цієї землі». Саме креоли стали ядром майбутніх визвольних рухів.

Сімон Болівар і нездійснена мрія єдиної Латинської Америки

На хвилі ідей Просвітництва, американської та французької революцій у Венесуелі активно поширюються настрої незалежності.

5 липня 1811 року саме Венесуела першою в Південній Америці проголосила незалежність від Іспанії. Почалася тривала війна, яку очолив Сімон Болівар – представник багатої креольської родини, сповнений революційних ідей.

Болівар мріяв про єдину демократичну державу на більшій частині Південної Америки. Після багаторічної боротьби виникла Велика Колумбія (Венесуела, Колумбія, Еквадор, частина Перу й Болівії). Однак регіональні суперечності швидко розкололи цей проєкт: Венесуела вийшла зі складу, а розчарований Болівар пішов з політики й помер, так і не побачивши об’єднаної Латинської Америки.

Каудильйо, диктатури й нафта як «чорне Ельдорадо»

XIX – початок XX століття для Венесуели – це низка військових переворотів і правління каудильйо – харизматичних військових вождів із власними арміями.

Ситуація кардинально змінилася в XX столітті. У 1914 році біля озера Маракайбо знаходять великі запаси нафти. Через кілька років починається нафтовий бум: у 1920-х видобуток зростає в сотні разів, і вже наприкінці десятиліття Венесуела стає другим виробником нафти у світі після США.

Саме тут народжується той «секрет», який потім зламає країну: економіка майже повністю зав’язується на одному ресурсі.

Нафта приносить величезні гроші, будує дороги, міста, електростанції – але водночас нищить інші галузі, насаджує залежність від легких доходів і створює ґрунт для тотальної корупції. Це те, що називають «нафтовим прокляттям».

40 років демократії й вибух розчарування

Після повалення диктатора Маркоса Переса Хіменеса у 1958 році країна входить в унікальний період – близько 40 років відносно стабільної демократії. Лідери кількох партій укладають пакт Пунто Фіхо: вони домовляються ділити владу і нафтові доходи за результатами виборів, щоб уникнути нових переворотів.

Венесуела вступає до ОПЕК, у 1970-х на хвилі високих нафтових цін фінансує соціальні програми, освіту, інфраструктуру. 1976 року нафтову галузь націоналізують.

Але водночас стрімко зростають корупція й неефективність: за кілька десятиліть зникають десятки мільярдів доларів. Коли в 1980-х роках світові ціни на нафту падають, система сиплеться.

1989 року різке підвищення цін на пальне та транспорт за вимогами МВФ призводить до масових протестів і кривавого придушення – події, відомі як «Каракасо». Сотні, а за неофіційними оцінками – до кількох тисяч загиблих. Довіра до старих еліт руйнується. Люди чекають на «сильну руку», яка покарає корупціонерів і «роздасть нафтові гроші народу».

Уго Чавес: боліваріанська революція й новий авторитаризм

У 1992 році на політичну сцену виходить підполковник-десантник Уго Чавес, який організовує невдалий переворот. Його короткий виступ по телебаченню, де він бере на себе відповідальність за невдачу «лише поки що», робить його народним героєм.

У 1998 році Чавес перемагає на виборах президента. Він обіцяє:

• розгромити корупцію,
• повернути багатство «простому народу»,
• протистояти США й «імперіалізму».

Приймається нова конституція, країна отримує назву Боліваріанська Республіка Венесуела, посада президента посилюється, обмеження на кількість каденцій знімаються. Формально – демократія, на практиці – будівництво персоналістського режиму.

Високі ціни на нафту 2000-х дозволяють запускати масштабні соціальні програми: дешеві продукти, житло для бідних, безкоштовну медицину й освіту в бідних кварталах. Тисячі кубинських лікарів і вчителів працюють у Венесуелі в обмін на нафту для Гавани.

Паралельно Чавес:

• націоналізує нафтову галузь до кінця,
• забирає під контроль енергетику, зв’язок, промисловість,
• тисне на незалежні медіа,
• вибудовує союз із Кубою, Росією, Китаєм, Іраном.

Модель виглядає привабливою для бідних, але тримається майже повністю на доходах від нафти й ручному керуванні економікою. Будь-якої стратегії диверсифікації чи розвитку приватного сектору фактично немає.

Епоха Мадуро: обвал, гіперінфляція і гуманітарна катастрофа

Після смерті Чавеса у 2013 році владу перебирає його наступник Ніколас Мадуро. Він продовжує ту ж політику – але вже без «нафтового щастя».

2014 року ціни на нафту різко падають. Для країни, де до 95% валютних доходів дає нафта, це удар смертельної сили. Щоб фінансувати соціальні обіцянки, держава починає просто друкувати гроші. Наслідок – гіперінфляція.

В окремі роки річна інфляція сягає сотень тисяч відсотків, гроші знецінюються щотижня. Магазини порожніють, люди худнуть не за власним бажанням, а через недоїдання – самі венесуельці називають це «дієтою Мадуро».

До цього додаються:

• обвал ВВП приблизно на три чверті,
• масові відключення світла й води,
• розвал медицини,
• катастрофічна корупція вищого військового й політичного керівництва.

Мільйони людей тікають із країни. Близько 8 мільйонів венесуельців емігрують без війни, просто через економічне й політичне пекло.

Будь-які спроби опору жорстко придушуються. Опозиційних лідерів саджають, виганяють, проти активістів фабрикують справи, фіксуються позасудові страти. Країна фактично перетворюється на авторитарний режим із декоративними виборами.

Фальсифіковані вибори й Нобелівська премія для Марії Коріни Мачадо

Попри репресії, опозиція не зникає. Після невдалого експерименту з перехідним урядом Хуана Гуайдо вона змінює тактику й готується до президентських виборів 2024 року.

Єдиним лідером демократичних сил стає Марія Коріна Мачадо – послідовна критикиня режиму, яка виступає за демонтаж диктатури й ринкові реформи. Вона виграє опозиційні праймеріз з результатом понад 90%.

Режим Мадуро наперед забороняє їй балотуватися, звинувачуючи в «зраді Батьківщини» та підтримці санкцій. Опозиція висуває технічного кандидата Едмундо Гонсалеса, якого Мачадо публічно підтримує.

За незалежними підрахунками голосів на дільницях Гонсалес перемагає. Люди фотографують протоколи, створюють паралельну базу результатів. Однак офіційна влада оголошує «перемогу» Мадуро, небажані протоколи анулюються, починаються репресії, частина активістів убита, сотні заарештовані.

У 2025 році Нобелівський комітет присуджує премію миру Марії Коріні Мачадо за її ненасильницьку боротьбу за демократію у Венесуелі. Для режиму це серйозний удар по легітимності, для опозиції – символ визнання й надії.

Український вимір: діаспора, уроки і паралелі

У Венесуелі є невелика українська громада – кілька тисяч людей українського походження, що емігрували після Другої світової війни. Частина з них чи їхніх нащадків уже повернулася в Україну, тікаючи від режиму Мадуро – і тут знову опинилася у війні, цього разу через російську агресію.

Для України історія Венесуели – це попередження:

• країна з величезними природними багатствами може бути зруйнована корупцією, популізмом і залежністю від одного ресурсу;
• «легкі гроші» без інститутів, контролю й розвитку економіки ведуть до кризи;
• союз із авторитарними режимами і ставка на «сильну руку» замість сильних правил майже завжди закінчується диктатурою.

У чому «секрет», який заважає Венесуелі існувати?

Якщо спростити зміст усього сюжету, цей «секрет» – не містичний. Це поєднання кількох факторів:

• нафтове прокляття: залежність від одного ресурсу, що знищує інші галузі;
• слабкі інститути: суди, парламент, медіа легко перетворюються на декорацію;
• популізм: влада купує підтримку за рахунок сьогоднішніх нафтових доходів, не думаючи про завтра;
• корупція й зрощення армії, спецслужб та влади;
• зовнішня підтримка диктатури з боку таких же авторитарних союзників.

У результаті країна, яку Колумб назвав схожою на земний рай, перетворюється на простір масової бідності, еміграції та репресій.

І, як чесно визнає автор відео, українці вразливі до тих самих ризиків: довірливість до популістів, спокуса «легких рішень» і віра, що «хтось один сильний усе зробить за нас». Саме тому історію Венесуели варто знати не як далеку екзотику, а як реальний сценарій, якого Україні потрібно уникнути.