Центральна Азія на межі водної війни: крижані гори, посуха та гігантські ГЕС

Країни, що розташовані у верхів'ях головних артерій регіону, таких як Амудар'я та Сирдар'я, – Таджикистан і Киргизстан – контролюють витоки річок. Натомість Узбекистан, Казахстан і Туркменістан, що розташовані на рівнинах, критично залежать від цих водних ресурсів для розвитку сільського господарства. Демографічний вибух після розпаду СРСР, коли запаси води на одну людину скоротилися втричі, у поєднанні з тривалою посухою та геополітичною напругою, роблять цю проблему надзвичайно гострою.

Кліматичні зміни та екоцид як каталізатори кризи

Стабільність Центральної Азії значною мірою залежить від гірських систем Тянь-Шаню та Паміру, які є основними джерелами води регіону, забезпечуючи 80% річкового стоку. Однак глобальне потепління прискорює танення льодовиків у цих високогірних районах, температура яких зростає вдвічі швидше, ніж у середньому на планеті. Минулого року гори втратили стільки льоду, скільки становить третина всіх льодовиків Альп. Ситуацію погіршує екоцид, спричинений висиханням Аральського моря: токсичний пил із пустельних територій осідає на гірських льодовиках, прискорюючи їхнє танення.

Читайте також: Росіяни перекривають дороги, аби заправитися: дефіцит пального та вербування на війну

Мегапроєкти ГЕС: амбіції та загрози

Для забезпечення водних потреб влітку та електроенергією взимку, гірські країни реалізують масштабні інфраструктурні проєкти. Зокрема, Таджикистан будує Рогунську ГЕС, яка матиме найвищу у світі греблю заввишки 335 метрів. Проєкт, вартість якого сягає 9 мільярдів доларів, вже готовий на 60%, але введення в експлуатацію нових турбін відкладено. Міжнародні інвестиції вже перевищили 2 мільярди доларів, а повне заповнення водосховища очікується лише до 2036 року.

Інший значний проєкт – Камбаратинська ГЕС-1 у Киргизстані на річці Нарин. Тут планується будівництво греблі заввишки 261 метр з водосховищем об'ємом понад 5 мільярдів кубометрів. Однак, на відміну від таджицького проєкту, Киргизстан створив акціонерне товариство, де сам контролює 34% акцій, а Казахстан та Узбекистан отримали по 33%. Це надає країнам нижньої течії юридичне право голосу та можливість впливати на роботу водосховища.

Світовий банк та європейські донори готові виділити ще 2,5 мільярда доларів на консорціум навколо Камбаратинської ГЕС-1. Паралельно, Киргизстан реалізує проєкт модернізації регіональних систем водопостачання вартістю 142 мільйони доларів та завершує будівництво лінії електропередач CASA-1000, яка транспортуватиме надлишки електроенергії з Киргизстану та Таджикистану до Пакистану та Афганістану. Афганську ділянку проєкту, призупинену через прихід до влади Талібану, майже завершено, і запуск мережі очікується навесні.

Наслідки посухи та деградація водних ресурсів

На тлі будівництва масштабних гідроенергетичних об'єктів, країни нижньої течії потерпають від жорсткої посухи. У Туркменістані через обміління річок висихають пасовища, що змушує фермерів масово вирізати худобу. Узбекистан стикається з проблемою втрати до половини води через застарілі радянські канали. Для вирішення проблеми Ташкент виділив значні кошти на модернізацію іригаційних систем та запровадження крапельного поливу, а також спільно з Казахстаном намагається викликати дощі шляхом штучного засівання хмар.

Казахстан, який значною мірою залежить від води з Китаю, Росії та Киргизстану, впроваджує безпрецедентні заходи для економії водних ресурсів, компенсуючи фермерам 80% витрат на сучасні системи водозбереження.

Трагедія Аральського моря та дії Талібану

Особливо критичною є ситуація в Узбекистані, значною мірою спричинена радянською політикою зміни русел річок та знищенням Аральського моря. Північна частина Аральського моря в Казахстані поступово відновлюється завдяки скоординованим скидам води з Сирдар'ї. Натомість південна частина моря в Узбекистані повністю висохла, перетворившись на токсичну пустелю Аралкум. Щоліта це призводить до потужних соляних бур, які розносять токсичні речовини на сотні кілометрів, спричиняючи важкі захворювання серед місцевого населення. Попри зусилля із засадження пустелі, це не вирішує проблеми водного дефіциту.

Ситуацію в регіоні ускладнює одностороння діяльність Талібану в Афганістані, який почав копати гігантський канал Хоштепа без погодження з сусідами. Цей проєкт, що риється кустарним методом, призведе до значних втрат води з річки, що живить Узбекистан і Туркменістан, загрожуючи знищенням природних оаз пустелі Каракум. Враховуючи залежність Афганістану від постачання електроенергії з Узбекистану, Ташкент використовує це як важіль тиску, вимагаючи від Кабула лімітувати водозабір. Афганська сторона вже виявила готовність до переговорів щодо спільних заходів з укріплення берегів каналу.

Висновок: майбутнє регіону залежить від модернізації та співпраці

Колишня модель водокористування в Центральній Азії, заснована на старих домовленостях, вичерпала себе. Поєднання кліматичних змін та стрімкого зростання населення перетворило воду з природного ресурсу на ключовий фактор національної безпеки. Хоча дефіцит води може призвести до конфліктів, приклад Камбаратинської ГЕС демонструє, що спільні інфраструктурні проєкти можуть стати інструментом раціонального розвитку. Майбутнє регіону залежатиме від швидкості модернізації, впровадження сучасних іригаційних технологій та жорсткого обліку водних ресурсів. Залежність Афганістану від узбецької електроенергії надає сусідам важелі для дипломатичного впливу, що може допомогти уникнути відкритого конфлікту.

Читайте також: Напруження на Близькому Сході: Ізраїль оточує підземний комплекс Хезболли, Іран погрожує США