Основною тезою є те, що Черчилль, незважаючи на особисту неприязнь та тривалі протистояння з деякими діячами, включив їх до свого воєнного кабінету, бачачи в них потенціал для служіння державі. Це дозволило йому мобілізувати всі ресурси країни. На противагу цьому, українська нинішня модель управління, де головним критерієм стає лояльність, а не професіоналізм, системно відштовхує людей з власною думкою та репутацією, створюючи так звану "негативну селекцію".
Черчилль: об'єднання ворогів заради перемоги
У травні 1940 року, коли німецькі війська вдерлися до Голландії, Невілл Чемберлен подав у відставку, а Вінстон Черчилль очолив уряд. Його перший воєнний кабінет складався з п'яти осіб, четверо з яких мали тривалу історію конфліктів з Черчиллем. Серед них були Чемберлен, автор політики загравання з Гітлером, та Гліфакс, міністр закордонних справ, а також двоє лейбористів з опозиції – Етлі та Грінвуд. Черчилль, який десятиліттями був у політичному небутті, опинившись на вершині влади, не вдавався до помсти, а залучив до співпраці своїх політичних опонентів.
Рішення Черчилля взяти до команди людей, які раніше активно протистояли йому, було холодним і прорахованим. Він розумів, що Чемберлен, як лідер Консервативної партії, мав підтримку більшості депутатів, і його вигнання могло призвести до втрати парламентської підтримки. У критичний момент, коли Франція розсипалася, а Галіфакс наполягав на пошуку умов миру з Гітлером через Муссоліні, Черчилль, спираючись на лейбористів, виступив з промовою, яка мобілізувала націю. Він переміг це протистояння, що врешті-решт дозволило зберегти країну.
Навіть пізніше, коли Галіфакс отримав посаду посла у Вашингтоні, це було зроблено культурно, без публічного приниження, що свідчить про прагнення Черчилля ефективно використовувати ресурси, а не зводити особисті рахунки. Іншим прикладом є призначення Ернеста Бевіна, лідера найбільшого профспілки транспортників, який у 1926 році організував загальнонаціональний страйк проти політики Черчилля. Незважаючи на це, Бевін отримав посаду міністра праці, фактично контролюючи робочу силу країни. Його діяльність призвела до того, що до 1944 року третина цивільного населення Британії працювала на війну, а кількість жінок у виробництві значно зросла. Важливо, що Бевін діяв на основі добровільних домовленостей з профспілками, які йому довіряли.
Окремої уваги заслуговує постать Бівербрука, газетного магната та скандаліста, який очолив Міністерство авіаційного виробництва. Завдяки його наполегливій роботі та прямому втручанню у виробничі процеси, випуск винищувачів зростав у кілька разів, значно перевищуючи показники противника. Навіть ті, хто вважає, що зростання почалося до його призначення, визнають, що Бівербрук мультиплікував ефект завдяки своїй здатності вимагати результату.
Крім того, Черчилль залучив до своєї команди Стаффорда Кріпса, лейбориста з крайнього лівого крила, який раніше виступав за об'єднання з комуністами. Черчилль відправив його послом до Москви, а пізніше, коли Кріпс здобув популярність, включив його до воєнного кабінету. Подібним чином до уряду увійшли Герберт Моррісон (колишній марксист) та Х'ю Далтон (економіст), який керував структурою диверсій по всій Європі. Черчилль також покладався на наукових радників, таких як фізик Ліненман, та молодих геніїв, як-от 28-річний Джонс, який переміг німецькі радіопромені, що використовувалися для бомбардувань. Навіть відомий математик Алан Тюрінг, разом з іншими дешифрувальниками, міг звернутися безпосередньо до Черчилля, коли робота стопорилася через бюрократію. Черчилль гарантував, що їхні потреби були задоволені як найвищий пріоритет.
Ключовим моментом було ставлення Черчилля до генерала Алана Брука, начальника генерального штабу. Хоча Черчилль постійно генерував ідеї, які Брук вважав авантюрами, і вони часто сварилися, Черчилль ніколи не переступав рішення начальників штабів, коли ті були одностайні. Він тримав біля себе людину, чия функція полягала в тому, щоб стримувати його від необдуманих кроків.
Сучасна Україна: дефіцит сильних лідерів
На відміну від підходу Черчилля, нинішня українська система будується на принципах лояльності та відданості, а не на професіоналізмі. Уряд перетворюється на технічну надбудову, яка виконує вказівки з Банкової, а реальні рішення ухвалює вузьке коло наближених до президента осіб. Ця система відштовхує сильних людей, які мають власну думку та репутацію, вважаючи їх загрозою. Сильних фігур системно усувають – відправляють на посольські посади за кордон, залишають на посадах без реальних повноважень, або ж атакують через анонімні Telegram-канали.
На їхні місця приходять люди, головною чеснотою яких є лояльність. Вони розуміють, що втратять посаду не через провалений результат, а через втрату прихильності. Це призводить до ситуації, коли люди захищають не справу, а своє становище біля керівництва. Така "негативна селекція" призводить до того, що держава дізнається про свої проблеми лише тоді, коли вони стають очевидними з космосу.
Навіть після перемоги лейбористів на виборах 1945 року, коли заступник Черчилля Етлі став прем'єром, країна виграла. Бевін, Далтон, Кріпс, яких Черчилль залучив до уряду, будували НАТО та займали ключові міністерські посади. Черчилль, навіть зазнавши поразки, не скиглив і не звинувачував у зраді, хоча його дружина назвала поразку "благословенням у масці".
Автор підкреслює, що хоча політичний контекст часів Черчилля та Зеленського різний (сильний парламент проти безхребетного, розвинена політична культура проти її відсутності), Україні все одно потрібні сильні, довірені суспільством люди. Їх потрібно підтримувати, а не втомлюватися від скандалів навколо них. Сильний лідер, як Черчилль, не втомлюється балансувати процеси, що є його ключовою ознакою.