Після Другої світової війни, в умовах загострення геополітичного протистояння між СРСР та США, ключовим завданням для Радянського Союзу стало створення засобів доставки ядерної зброї на міжконтинентальну відстань. Наприкінці 1940-х років, маючи власну атомну бомбу, СРСР відчував дефіцит у цій сфері.
Американський слід у радянському небі
Першим кроком у цьому напрямку стало створення Ту-4, який був радянською копією американського бомбардувальника Boeing B-29 SuperFortress. Історія цього запозичення почалася у 1944 році, коли кілька американських B-29 здійснили вимушену посадку на території СРСР після бойових вильотів проти Японії. Попри вимоги Вашингтона, СРСР відмовився повертати літаки, посилаючись на нейтралітет. За особистим наказом Йосипа Сталіна один з B-29 був детально розібраний, його креслення та технічна документація використані для запуску серійного виробництва Ту-4. Хоча частина американських матеріалів та комплектуючих була замінена радянськими аналогами, Ту-4 став першим радянським стратегічним бомбардувальником нового покоління.
Однак, дальність польоту Ту-4 (близько 5-6 тисяч кілометрів) виявилася недостатньою для ефективного протистояння зі Сполученими Штатами. Радянському Союзу потрібен був літак, здатний долати міжконтинентальні відстані, що й поклало початок розробці Ту-95.
Німецькі технології як основа для Ту-95
На початку 1950-х років перед конструкторами постала дилема: реактивні двигуни були швидшими, але надто ненажерливими, а поршневі – економічнішими, але недостатньо потужними. Вирішення цього питання було пов'язане з передовими німецькими розробками в галузі авіаційних двигунів. Після розгрому Німеччини СРСР отримав доступ до заводського обладнання, документації та експериментальних розробок німецьких авіаційних компаній, зокрема, фірми Junkers. Особливу цінність становили напрацювання щодо потужних турбогвинтових двигунів, таких як Junkers Jumo 222, та систем редукторів і великих співвісних гвинтів, які дозволяли ефективно передавати величезну потужність.
Тисячі німецьких науковців та інженерів, зокрема спеціалісти Junkers, були примусово вивезені до СРСР після операції «Осоавіахім» у 1946 році. Під керівництвом радянських інженерів, зокрема Фердінанда Бранднера, німецькі фахівці продовжили роботу над газотурбінними двигунами. Незавершений німецький проєкт Jumo 222 зазнав модернізації та перетворився на радянський двигун ТВ-12, який пізніше отримав назву НК-12 і встановлювався на Ту-95. Хоча фінальний НК-12 значно перевершував оригінальний німецький прототип за потужністю (близько 15 000 к.с. проти 6 000 к.с.), його розробка базувалася на німецьких кресленнях, обладнанні та знаннях інженерів. Таким чином, технології переможеної держави були інтегровані у радянську авіаційну програму.