Сучасна Росія відчайдушно намагається прикинутись жертвою. Це виглядає особливо комічно на тлі України, якій у рамках російського порядку відведена роль агресора, - пише Павло Казарін.
Це схоже на пародію: Росія щоразу висловлюється про себе і Захід так, як Україна говорить про себе і Росію. Але особливість полягає у тому, що у Києва є право так говорити, а в Москви ? немає.
«Гібридна війна проти нашої країни», «спроби знищити наш суверенітет», «сусідня країна, яка сповзає в терор» ? нам здається, що все це – з лексикону українських медіа, але ні. Це ще і з лексикону російських. Вони розмовляють зі своїм читачем так, ніби два роки тому українська армія анексувала Таганрог, обступила Ростов і намагається захопити Кубань.
Інцидент у Криму, де російські силовики нібито затримали «українських диверсантів», адже він теж звідти, з битви за право вважатись жертвою. В інтерпретації російських медіа саме Україна є вістрям західного спису, який раз у раз шукає дірки в російській обороні. І це все вкотре доводить, наскільки різні картинки реальності склались по обидва боки кордону.
У російському порядку денному немає псковських десантників. Немає спецназівців ГРУ Александрова і Єрофєєва. Немає російської амуніції, яку знаходять українські солдати на звільнених від бойовиків територіях. Немає російського громадянства «Мотороли» і бурятських танкістів. Проте є «українська ДРГ», яка вторгається до Криму під прикриттям українських танків і попередньої артпідготовки.
Але якщо розібратись, у цьому немає нічого нового. Будь-який авторитарний режим в усі часи намагається здаватися слабким ? яким би сильним у реальності він не був. І тому Мао Цзедун у Китаї звертався до хунвейбінів із посилом, що владу захопили бюрократи і лише на них ? молодих людей із гарячим серцем і чистими руками ? вся надія. А Радянський Союз, засилаючи Бродського, почувався не Левіафаном, який зжирає поета, а безкомпромісним острівцем правди, що протистоїть світу чистогану і наживи. І Союз письменників СРСР був такою собі відважною меншістю, що протистоїть світовій гідрі, голови якої носила імена Ахматової і Мандельштама.
Часом здається, що російська вертикаль стала заручницею сконструйованої нею ж реальності. Що вона не просто її транслює, але й щиро вірить. Вірить в антиросійську змову вздовж кордонів. У добровільну природу появи «республік» на українському Донбасі. У те, що допінговий скандал із російськими олімпійцями став результатом «змови» Вашингтона і Брюсселя, а не підсумком маніпуляцій власних спецслужб із підміною пробірок із сечею. Ефект загітувати агітатора. Нічого нового.
І ось тепер Росія транслює на внутрішній і зовнішній ринок історію про агресію України, яка посилає до Криму «диверсантів», щоб зірвати курортний сезон. Та сама Україна, яка навіть не закрила пункти пропуску для власних туристів, що їдуть на півострів відпочивати. Та сама Україна, яка два з гаком роки майже не порушує тему Криму навіть на рівні публічної риторики, обмежуючись Донбасом. Та сама Україна, яка на сході всього лише намагається захищатись, зупиняючи ракову пухлину у вигляді «народних республік», щоб «сомалізація» країни не перекинулась на Харків і Запоріжжя.
Проблема лише в тому, що Захід у цю картинку реальності, судячи з усього, не дуже-то вірить. І ось уже Держдеп США просить Москву не спамити і не флудити, нагадуючи, що справжня проблема ? це саме окупація і анексія українського півострова Москвою.
Два роки тому Анґела Меркель сказала, що Володимир Путін втратив зв'язок із реальністю. До цього складно щось додати.