Киевская Русь. О примитивных аргументах Путина

Блоги

20.07.2021 14:10

Ярослав Грицак, «Новое Время»

Блоги

У київському видавництві «Портал» готується до друку нова книжка історика Ярослава Грицака «Подолати минуле: Глобальна історія України» (2021 рік). Поява цього видання припадає на той час, коли Кремль все більше використовує історію як інструмент для своєї аґресії проти українців. Зі згоди видавництва, друкуємо у скороченому вигляді ті частини книжки, які стосуються тем, котрі найбільше маніпулюються російською пропагандою. Замість того, щоб відповідати на аргументи Путіна за його ж правилами — скажімо, вияснювати, чиєю державою була Київська Русь чи якою мовою у ній розмовляли — книжка пропонує перейти на інший рівень: показати, наскільки примітивними є ці аргументи з точки зору сучасної історичної науки, і шукати розв’язки наших проблем в іншій площині, аніж у тій, що пропонує Путін.

Сучасний читач, напевно, здивується, дізнавшись, що держави з такою назвою ніколи не існувало. Цю назву вигадали в ХІХ столітті російські історики, щоб відрізнити Русь із центром у Києві від пізнішої Русі (Росії) з центром у Москві та Петербурзі. А від них цю назву перейняли українські історики та історики інших народів.

Подібно не існувало і Візантійської імперії. Німецькі історики ХVІ століття придумали цю назву, щоб відрізнити імперію з центром у Римі від пізнішої імперії з центром у Константинополі. Є, утім, засаднича різниця між історією Візантійської імперії та історією Київської Русі. Якщо перша багата на тексти, то друга була досить «мовчазною». Про неї ми знаємо набагато менше, аніж, скажімо, про стародавній Єгипет. Староруську історію можна порівняти з перевернутою догори ногами єгипетською пірамідою: в її основі лежать декілька певних фактів, а над ними здіймається купа гіпотез, інтерпретацій, здогадок, спекуляцій чи просто маніпуляцій. Чим далі від основи, тим нестримнішою стає фантазія.

Одною з таких фантазій є суперечка: чиєю національною державою була Русь — російською чи українською? Ця дискусія позбавлена сенсу. Русь не була ані російською, ані українською державою. Сперечатися про те, чиєю національною державою була Русь, має стільки ж сенсу, як і з’ясовувати, чиєю державою — французькою чи німецькою була інша найбільша ранньосередньовічна імперія — імперія Каролінґів на другім, західнім кінці Європейського континенту.

Порівняння з імперією Каролінґів допомагає краще зрозуміти природу Русі. Обидві держави були імперіями Півночі, які заснували варварські завойовники — франки в першому випадку, русь (нормани) у другому. Загальну схему взаємин між завойовниками і завойованими описав Ібн Халдун, арабський автор ХІV століття, котрого називають «батьком соціології». У воєнному протистоянні між варварськими і цивілізованими народами, твердив він, перші перемагають других завдяки кращій військовій доблесті та племінній солідарності. Але за декілька поколінь завойовники піддаються спокусам цивілізації, розчиняються серед завойованої більшості, втрачають внутрішню солідарність і впадають у чвари між собою — і тоді їхня держава стає жертвою чергових варварів.

Ця схема Ібн Халдуна в загальних рисах передає історію Русі. Перші два покоління її правителів мали імена скандинавського походження: Рюрик (Eric), Олег (Hélgi), Ігор (Ingvar), Ольга (Hélgа, жіноча форма Hélgi). Починаючи з третього покоління їхні імена вже слов’янські: Святослав, Володимир, Ярослав. Період володарювання Володимира (980−1015) і Ярослава (1019−1054) — найвища точка в політичній могутності Русі. У середині ХІІ століття Русь розпадається на дрібніші князівства численних Рюриковичів, які з енергією, вартою кориснішого застосування, ведуть безустанні й жорстокі міжусобні війни, аж поки у 1237−1241 роках не стають жертвою нових завойовників — монголів і татар.

Русь була поліетнічним утворенням. Завойовники були руссю (швидше за все, скандинавами); народи півночі належали до угро-фінських племен (літописні чудь, весь і меря); південні були тюркськими кочівниками (печеніги, половці). Ядро ж становили слов’янські племена. Звідки вони взялися на цій території, залишається загадкою. Іншою загадкою є швидкість, з якою відбувалася поширення слов’ян в Європі. Слов’яни були землеробською цивілізацією, а швидкість поширення таких цивілізацій у середньому кілометр за рік. Слов’яни ж поширювалися зі швидкістю майже у шість разів більшою! Відповісти на питання, чому так, можна, якщо припустити, що слов’янська культура була не етнічною культурою, а радше стилем життя. Цей стиль означав, з одного боку, досконаліший спосіб господарювання, який підносив місцеві племена понад рівень простого виживання. З іншого боку, візантійські джерела говорять про войовничість слов’ян, але відзначають одну характерну рису: на відміну від інших племен, слов’яни не тримають полонених у вічному рабстві, а після певного часу дають їм вибір — або повернутися додому, або ж залишитися з ними вільними людьми. Поєднання цих двох рис — кращий спосіб господарювання та еґалітарний етос — робили слов’янський спосіб життя для інших племен таким самим привабливим, як, скажімо, спільноти гіпі для молодих людей на Заході у 1960−70-х роках. З плином часу цей дух «щасливих гіпі» випарувався, і слов’яни стали ієрархічною спільнотою, але саме він міг бути відповідальним за швидкі темпи слов’янізації Східної, Центральної та Південної Європи.

У IX столітті в цій великій зоні з’являються нові варвари — зі Скандинавії. Подібно до набагато ранішої античної грецької колонізації з Півдня, скандинавська колонізація здійснювалася водними шляхами. За одною з версій ця нова хвиля переселень була спричинена різкою зміною клімату — т. зв. ранньосередньовічним оптимумом (потеплінням). Це змусило відступити арктичні льоди та суворі шторми й відкрило морські шляхи для навігації. У східній частині Європейського континенту скандинавські колонізатори рухалися вздовж річкової системи, котра з'єднувала Балтійське і Чорне моря. Тут їхня поява була правдоподібно пов’язана з відновленням торгівельних зв’язків між Північною Європою та Середземномор’ям у 750−900 роках.

«Повість минулих літ» розповідає про заснування Русі як про запрошення варягів. Мовляв, між місцевими слов’янськими племенами не було згоди, вони воювали між собою і, щоб припинити міжусобицю, пішли за море до північних племен та й сказали: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами». Проблема з цією історією та, що вона надто гарно звучить. А один із критеріїв правдивості будь-якої історії - чим вона краща, тим менш правдива. Насправді скандинавів ніхто не запрошував — вони самі прийшли. Між 850−1050 роками своїми нападами ці племена Півночі дошкуляли всій прибережній Європі, а в Англії, у Північній Франції (Нормандії), Південній Італії та Русі навіть встановили свою владу.

Найбільше пошукували скандинави срібла, головного дорогоцінного металу Середньовіччя. Його головні поклади містилися в околицях Багдаду, новозаснованої столиці мусульманської династії Абасидів. Багдад був одним із найбільших і найбагатших міст тогочасного світу, а арабська драхма виконувала приблизно таку ж роль, як у нашому світі - американський долар. Нормани прибували до Абасидського халіфату через Волгу. Тому араби знали їх як «волзьких варяг». Але починаючи з другої половини ІХ століття потік арабських срібних монет поступово виснажувався, і в пошуках нових джерел багатств нормани переорієнтувалися з Багдаду на Константинополь. Вони рухалися з Балтійського до Чорного моря, як снігова лавина, поглинаючи інші народи на своєму шляху. У 830-х роках вони відкрили шлях до Константинополя, а 860 року напали на місто великим флотом із двохсот кораблів і, пограбувавши його околиці, без перешкод повернулися на Північ. Пізніше, у Х столітті, повторили цей трюк ще кілька разів.

Рух Русі на Південь зупинився, коли 988 року князь Володимир прийняв християнство. Літописець у «Повісті минулих літ» розповідає історію про це як про «вибір віри». Спочатку князь Володимир нібито вислухав розповіді посланців із різних земель про їхню релігію, а потім вислав людей у ці землі, щоб переконатися, чия ж віра краща. Заворожений розповіддю про Константинопольський собор Святої Софії, де його посли почувалися, як на небі, Володимир вирішив прийняти християнство з Візантії.

Оповідь про «вибір віри» — не оригінальна. Вона мандрує з фольклору в фольклор. На подібний сюжет натрапляємо в найближчих сусідів Русі - хозарів, литовців та волзьких болгар. Треба думати, що обрання християнства з Константинополя було радше «вибором без вибору». Перебуваючи в тіні найбільшої та найбагатшої на той час цивілізації, Володимир навряд чи міг вибрати щось інше.

Так само, як на небі був один Бог, на землі міг бути тільки один християнський імператор, і цей імператор сидів на троні Візантії -- першої християнської імперії. Візантійці вважали свого імператора батьком великої європейської династичної сім'ї, в якій болгарський цар доводився йому символічно сином, англійський король — просто другом і т. д. Карл Великий, який 800 року змусив римського папу надати йому титул імператора Римської імперії, з перспективи Константинополя був нахабним варварським самозванцем. Володимир піднявся в європейській династичній ієрархії іншим способом — через одруження. Анна, сестра візантійського імператора, мала особливий статус: вона була багрянородною — народилася тоді, коли її батько був імператором, а отже, в її жилах текла імператорська кров. Про шлюб з такою принцесою мріяв кожен європейський монарх. Досить сказати, що її руки домагалися для своїх синів французький король Гуґо Капетинґ та німецький король Оттон Перший, але вона дісталася Володимирові Великому.

Син Володимира Ярослав Мудрий уже мав славу європейського свата: усі його діти були одружені з європейськими королями й королевами. Діти руських князів залишали свій відбиток у житті монарших дворів. Одним із них стала поява нових імен: серед французьких правителів — Філіп (на честь апостола, який нібито добрався до Скіфії); серед угорських — Андраш (мадяризована форма імені апостола Андрія), датських — Вальдемар (на честь Володимира Великого). Так назвали дітей, народжених у шлюбах місцевих правителів із дочками київських князів. Оскільки декотрі з цих дітей, як-от Філіп чи Андраш, самі стали правителями, ці імена прижилися при західних дворах, а пізніше ввійшли у загальний вжиток.

Статистика родичань київських князів із тогочасними монархами показує одну важливу річ: із п’ятдесяти двох таких шлюбів, укладених упродовж двохсот років, сорок припадало на католицькі держави (Скандинавію, Польщу, Священну Римську імперію та Угорщину) і лише п’ять — на єдиновірну Візантію. Ця статистика свідчить, що уявлення про єдність Русі та Візантії сильно перебільшені - єдність мала більше релігійний, аніж політичний характер. Але релігійна спільність із православною Візантією не перешкоджала київським князям одружувати своїх дітей з дітьми католицьких монархів. І хоча в 1054 році духовні правителі Константинополя та Риму взаємно прокляли один одного, дух цього великого розколу ще довго не відчувався ані в католицькій Європі, ані в православній Русі.

Як і в політиці, у справах віри Константинополь вважав себе незмірно вищим за інших. Він був і мав залишатися столицею всього християнського світу аж до другого пришестя Христа, тобто, у земному вимірі, — вічно. На думку візантійських правителів, Бог обрав їхню державу для того, щоб вона служила новим Ізраїлем серед невірних народів і навертала їх у християнство. Євангелія були написані тією ж мовою, якою розмовляли у Візантійській імперії. Візантійський дипломат у дискусії при арабському дворі гордо стверджував: «Усі мистецтва походять від нас!». Цим дипломатом був майбутній святий Кирило. Разом зі своїм старшим братом Мефодієм він у 860−880 роках переклав головні християнські тексти із грецької на староболгарську.

Сам факт перекладу Святого Письма і молитов слов’янською мав певні переваги. Православні розуміли літургію краще, аніж, скажімо, посполиті католики, для яких літургія відправлялися латиною. Але в цьому був і великий недолік. Діставши священні тексти не грецькою, а церковнослов’янською, Русь тим самим стала відрізаною від «грецької мудрості», якою так хвалився Кирило.

Грецька культурна традиція була багатшою за римську. Але Русь не могла скористатися з цієї переваги. На відміну від Риму, який давав наверненим племенам і релігію, і мову, Константинополь дав південним і східним слов’янам релігію, але не дав мови. Це наклало неминучі обмеження на культурну традицію Русі. Якщо тогочасні польські хроністи могли вільно цитувати Вергілія, Горація чи будь-якого іншого латинського автора, руський літописець у «Повісті минулих літ» не цитує ані Гомера, ані Платона, ані інших мудрих греків.

Особливо бракувало в цьому списку Арістотеля. Сила Арістотеля полягала в його раціоналізмі. Арістотель писав, що Бог наділив нас розумом не просто так, а для того, щоб ми могли Його пізнати. І оскільки наш світ створив Бог, то, пізнаючи світ, ми пізнаємо самого Бога. Природа — наче ще одна велика книжка-одкровення, яку Бог явив людству поруч із Біблією. Тому пізнання природи — богоугодна справа: це водночас пізнання самого Бога.

Включення Арістотеля в католицьку доктрину кардинально відрізнило західне християнство від інших віровчень. У жодній іншій конфесії ми не знайдемо того, що зробив Тома Аквінський: спроби довести існування Бога за допомогою доказів розуму. Сильний раціональний струмінь західного християнства з часом привів до технологічної переваги «старої Європи» над рештою світу. Без впливу Арістотеля годі уявити собі аналітичну геометрію Декарта чи закони Ньютона. Обидва були людьми глибоко віруючими. Недаремно серед рукописів Ньютона тексти з богослов’я займають більше місця, аніж тексти з фізики чи математики — хоча, зрозуміло, не мають такої вартості.

Постаті, подібні до Томи Аквінського, Декарта чи Ньютона, немислимі в тодішньому православному світі. Арістотеля в Русі знали лише з фрагментів і переказів. Уперше про нього повноцінно дізналися в середовищі викладачів Києво-Могилянської академії аж у ХVIІ столітті. Бідність руської інтелектуальної традиції вражає. Між Х та ХVIІ століттями не знайдемо жодного наукового твору в церковнослов’янській традиції, навіть богословського трактату. Як і не знайдемо руських відповідників Омара Хаяма, Абеляра, Сервантеса, Макіавеллі чи Шекспіра та їхніх творів. Єдине, що можемо поставити поряд з руської світської літератури, — це «Слово о полку Ігоревім». Є, однак, серйозні підстави підозрювати, що «Слово» — не оригінальний твір, а підробка ХVІІІ століття.

Взагалі, якщо зібрати всі церковнослов’янські книжки, які були в обігу на руських землях від прийняття християнства й аж до початку ХVIІ століття, то за переліком вони б відповідали бібліотеці середньостатистичного візантійського монастиря. Інтелектуально Русь перебувала в «рабській залежності» (словами російського богослова Георгія Федотова) від Візантії. Освічений русин читав на межі ХVІ-XVII століть церковнослов’янською мовою майже ті самі книжки, що були доступні і його руському предкові у Х-ХІІІ століттях. Ще більше відмінності між книжковими західно- і східнохристиянським світами стали помітні після появи друкарського верстата. За підрахунками істориків, від моменту його винайдення в середині ХV століття і до кінця ХVІ в західнохристиянському світі було надруковано двісті мільйонів книжок, у східнохристиянському — щонайбільше сорок-шістдесят тисяч. Ця різниця майже у три тисячі разів — щось інше, аніж просто кількісна різниця. Це різниця якісна.

Друкована література — одна з головних передумов формування націй. Сучасний історик сформулював цю тезу лаконічно: «Нації - це племена, які читають книжки». Відповідно заберіть книжки — і племена залишаться племенами. Їм бракуватиме важливого інструмента для сприйняття себе нацією.

Із перспективи націєтворення Русь була такою собі «валізою без ручки». Жителі його великих просторів мали певне, хоча й досить туманне уявлення про походження своєї цивілізації з Києва. Вони розмовляли взаємно зрозумілими діалектами й молилися Богу церковнослов’янською мовою. Проте це не робило їх ані однією великою нацією, ані різними меншими націями. Їхній світ значною мірою був світом анаціональним, приблизно, як світ ісламський, — тобто світом, де головною була всеосяжна релігійна ідентичність спільноти.

Неможливо сказати точно й однозначно, що стало причиною «великого мовчання» Русі. Одне з пояснень пов’язує це із близькістю степу. Постійна загроза вторгнення кочових степових народів змушувала інвестувати значні засоби й енергію на захист своїх земель. На розвиток інтелектуального життя бракувало сил і засобів. Особливо катастрофічну роль цей фактор відіграв під час монгольської навали 1237−1240 років. Київ, Переяслав, Рязань та інші колись великі міста були зведені до статусу провінційних містечок. Про монгольське завоювання говорять як про одну з найбільших різанин у світовій історії: від нього загинуло майже тридцять мільйонів осіб.

Але монгольська навала не зачепила церкви та монастирі. Монголи з повагою ставилися до кожної релігії; кажуть, що Православна Церква ані до того, ані ніколи пізніше не втішалася таким привілейованим статусом, як за монгольської влади. У середньовічній Європі монастирі й церкви були головним вогнищем інтелектуального життя. Однак слідів їхньої такої ж активності у православній Східній Європі ми не бачимо. Правдоподібно, головна причина криється в обставинах формування ранньої православної слов’янської традиції. Вона формувалася при дворі болгарського царя Симеона (893−927). Він був блискучим знавцем античних філософів, у т. ч. Арістотеля, — але не послідовником школи Арістотеля. Симеон був прихильником т. зв. «монастирського типу освіти», яка потім поширилися на всіх східнохристиянських землях. Головні риси цієї освіти — свідома відмова від класичної спадщини, примат церковної літератури над світською, індивідуальний спосіб передання знання від учителя до учня, що, по суті, означало відмову від шкільної традиції вивчення філософії та богослов’я. Такий тип освіти не потребує університетів. Їх на Русі ніхто не забороняв, але ніхто й не пробував заснувати. Усі відомі тоді університети виникли й функціонували у середовищі католицької культури. Один із найпізніших — Яґеллонський університет у Кракові - був заснований 1364 року, майже на межі між західно- та східнохристиянським світами. Але сама університетська освіта у східнохристиянський світ прийшла допіру в ХVIІ-ХVIІІ століттях із утворенням спочатку Києво-Могилянської колеґії (1632), а пізніше — Московського університету (1755). Хоча православ’я, як і все християнство, іслам та іудаїзм, було релігією книжки, воно не потребувало інтенсивного студіювання самої книжки. Досить сказати, що до ХVI століття не існувало повного церковнослов’янського перекладу Святого Письма — були перекладені лише книги Нового Завіту та ті частини, які безпосередньо використовувалися в літургії. Можна сказати, що довгий час Православна Церква була Церквою без Біблії. Не тому, що не хотіла такого перекладу, а тому, що не потребувала його.

Такий спосіб передання інформації - усний та особистісний — це найважливіша риса т. зв. традиційного суспільства. Воно може функціонувати без писаного слова, а тому позначається високим рівнем неписьменності. У Східній Європі це суспільство було особливо живучим насамперед серед християн та мусульман. Це показують перші переписи місцевого населення на межі ХІХ і ХХ століть.

Згідно з даними цих переписів, рейтинґ грамотності пов’язаний із конфесійною належністю. Найвищі показники — серед протестантських народів (протестантизм вимагає від своїх вірних читання релігійних книжок) та євреїв (серед іудеїв ця вимога поширюється лише на чоловіків; в Австро-Угорській імперії євреїв зараховували до німців), за ними йдуть католики, і найнижчі показники — серед східних християн (як православних, так і греко-католиків) та мусульман.

Більшовики ліквідували неписьменність, і нині білоруси, росіяни та українці належать до числа найосвіченіших народів світу. Що, однак, збереглося — це нижчі показники гуманітарного розвитку східнохристиянських країн порівняно з західнохристиянськими сусідами з колишнього комуністичного табору (гіршими є лиши показники мусульманських країн — див. таблицю нижче).

Індекс людського розвитку (Human Development Index) колишніх комуністичних країн (2020)

Фото: Human Development Index

Науковці називають цей східнослов'янський культурний обшар Slavia Orthodoxa — «православною слов’янщиною». Термін не цілком точний, бо, окрім слов’янських етносів, сюди належать і теперішні молдавани та румуни. Церква там також послуговувалася церковнослов’янською. Сучасна кремлівська пропаганда гордо проголошує це довкілля «русским миром» — окремою цивілізацією, котра зі своїми незіпсованими традиційними цінностями стоїть вище за Західну Європу й рухається своєю власною дорогою. Але якщо звільнити історичну реальність від патріотичної позолоти, то стає видно, що належність до цього світу могла служити підставою хіба що для чванливої гордині, а не виправданої гордості.

Хоча між Руссю та Україною існує певна тяглість, постання України з неминучістю було руйнуванням Русі. Мовою метафор перетворення Русі в Україну можна порівняти з перетворенням гусениці на метелика. Між гусеницею і метеликом, безумовно, є зв’язок. Але цей зв’язок стає неважливим із переходом зі стану «повзати» у стан «літати».

Читайте также: Путин открыл карты. Что делать Украине