Життя і творчість Ярослава Мотики. Фрагменти і спогади Частина І.

Блоги

07.07.2022 13:24 (Оновлено 07.07.2022 в 13:24)

Наталія Сухоліт, джерело: «Facenews»

Блоги

Львівського скульптора і кераміста, лауреата Державної Шевченківської премії та премії Василя Стуса Ярослава Мотику дуже хочеться віднести до кола тих особистостей, чий творчий шлях є легендарним.

Львівського скульптора і кераміста, лауреата Державної Шевченківської премії (1970 рік, нині – Національна премія ім. Т. Шевченка), лауреата премії Василя Стуса Ярослава Мотику дуже хочеться віднести до кола тих особистостей, чий творчий шлях є легендарним. Запальний, неординарний митець захоплює увагу енергетикою та харизмою, прагне зачарувати глядача експресією своїх творів, занурити у світ авторського художнього тлумачення образів. Все у постаті автора просякнуто першородною, прадавньою, від самої землі, енергією, що спостерігається потім в творах – таких самих, як і їхній творець. Ось що написав про автора у вступній статті до каталогу Олег Введенський: «Пластика Мотики містить в собі цілий поетичний світ, гармонійно врівноважений самий у собі. У ній мовби присутній езотеричний сплав язичницьких та християнських мотивів – настільки сповнені наївної дитячої чистоти загадково-мовчазні поличчя, створені митцем».

Читайте также: Золотая птица счастья Марии Примаченко

«Мама миє підлогу». Експозиція в «Я галереї». Львів. Травень-червень 2022 року

Ярослав Мотика народився в родині «ворога народу» в далекому 1943 році на Тернопільщині. За Польщі його батько був місцевим війтом і тому, коли прийшла радянська влада, його було на 25 років заслано до Караганди. Родині порадили залишити рідні місця і тікати туди, де б їх не знали. Саме так Ярослав Мотика із родиною опинився у Львові. Художник констатує, що попри весь трагізм ситуації, певний позитивний момент таки був присутнім, адже якби вони не переїхали до Львова, вирогідно, він не став би митцем. Роман Турин – рідний дядько художника, який на той час був директором львівської художньої школи, відіграв на ранньому етапі митця доленосну роль. Мотика пригадує: «Якось Турин у мене запитав: «Ти ж малюєш?» Я відповів, що так. Іноді, щось таке малюю, змальовую ілюстрації з книжок Шевченка та Франка, і ховаю під подушку. Турин поставив мені натюрморт і попросив намалювати. Щось вийшло і, вочевидь, задовільнило дядька. Так я став навчатися». На виставці родини Мотик, яка відбулася в травні-червні 2022 року в «Я галереї» у Львові привернула увагу одна скульптура Ярослава із дивною назвою «Мама миє підлогу». З’ясувалося, що за цією роботою стояла ціла реальна життєва історія, яка тягнулася ще з тих тяжких часів, коли мати художника, щойно переїхавши до Львова і влаштувавшись двірничкою (бо давали житло) аби прогодувати родину, була змушена підробляти прибиральницею в артілі. Якось вона, дуже змучена, заснула прямо на підлозі під час прибирання. Все це побачив малий Ярослав. Побачив, зрозумів і запам’ятав на все життя. І вже значно пізніше світ побачила несподівана у своєму одкровенні робота.

В майстерні із Романом Сельським

Роман Турин сприяв всебічному вихованню Ярослава, вчив цінувати і розуміти мудре слово, прививав любов до читання, адже мав прекрасну бібліотеку, в якій серед іншого зберігалася небажана радянській владі тематика про козаків, твори Грушевського, тощо. Пізніше, КДБ змусило передати ці книжки до бібліотеки. До майстерні Турина, оскільки він певний час очолював Львівську організацію спілки художників, завжди приходили митці, серед яких було багато видатних імен, таких як А. Монастирський, В. Патик, Л. Левицький, М. Сельська та багато інших. Юного Ярослава не проганяли і він мав гарну нагоду дослухатися до розмов старших. Саме тоді у нього виникло бажання стати в майбутньому одним із них – впевнених, мудрих і надзвичайно харизматичних митців.

Експозиція в «Я галереї». Львів. Травень-червень 2022 року

Навчання в школі надихало юного митця, адже серед викладачів було багато високопрофесійних художників: скульптуру викладав Я. Захарчишин, живопис – К. Качанов і М. Добронравов, композицію – Ю.-А. Ліщинський. В роки шкільного навчання Ярослав думав, що буде живописцем. Пригадує, як їздив із Туриним в Дземброню малювати неперевершені місцеві краєвиди аквареллю і ця практика його дуже тішила. Втім, життя поступово внесло свої корективи в плані мистецьких уподобань. Якось трапився випадок, який назавжди закарбувався у свідомості. Ярослав полюбляв ліпити маленькі скульптури з пластиліну, а зліпивши, зберігав їх на печі в хаті. Все було добре доти, допоки не стало холодно, піч затопили і пластилінові фігурки розтанули. Молодий художник засмутився і подумав: «Як стану скульптором, то буду завжди працювати в твердому матеріалі». Його думки виявилися пророчими. Скульптура стала домінуючою в його житті і творчості вже з років навчання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва.

Ярослав Мотика

На перших курсах інституту викладала Луїза Штернштейн – відома в царині монументального мистецтва скульпторка, яка вчила мислити площинами, та радила узагальнювати образи та сюжети. І хоча, бажання стати скульптором визріло у Ярослава Мотики на старших курсах, уроки Л. Штерштейн він запам’ятав назавжди. В ті часи відділення скульптури у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва не існувало і тому Ярослав навчався на кафедрі кераміки, на якій і досі зберігається одна із його студентських робіт «Сидяча». На той час існувала практика переведення кращих творів окремих студентів в матеріал і творчість Ярослава потрапила до цього кола.

Із художником Володимиром Лободою

На той час кафедра кераміки Львівського інституту стала прихистком для Львівської школи скульптури, яку започаткував професор, заслужений діяч мистецтв України Іван Васильович Севера (Щигель) – відомий український скульптор та викладач. Ярослав Мотика пригадує, що Север міг вільно декларувати Данте мовою оригіналу, писав поезії і дуже любив розповідати студентам про часи навчання в Римській і Празькій академіях мистецтв. Я. Мотика: «Я не навчався у Севера, але його розповіді та зауваження мали для мене надзвичайне значення. Север багато в чому був унікальною людиною, зокрема, вчив зберігати оточуючий простір, в якому, на його думку, важливим було все – навіть найменше дерево. Якось я отримав від нього сувору догану через одну із моїх робіт. На його думку, хустина, яку тримала дівчина, занадто сильно тріпотіла і розвивалася в руках. Север не був прихильником декоративізму і порадив мені прибрати цей занадто емоційний і зайвий, на його думку, елемент». Доктор мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України Олександр Федорук: «Мотика – єдиний продовжувач традицій європейської школи, і це робить йому честь, а з ним загалом і львівській школі скульптури, яку він вирізняє своїм професійним авторитетом».

Із дружиною Ярославою

Безпосереднім вчителем Я. Мотики був Дмитро Петрович Крвавич, який викладав скульптуру ще у школі. І саме він, на думку Турина, перетягнув обдарованого студента в скульптурний цех. І хто знає, можливо в цьому і є доля істини, адже Крвавич вкладав в Я. Мотику час і зусилля, а одного разу вони створили спільну роботу – пам’ятник воїнам-визволителям.

«Лілея». Стрийський парк

Дипломна робота Ярослава Мотика «Лілея» і досі прикрашає Стрийський парк у Львові. Автор пригадує, якою непростою виявилася реалізація цієї ідеї. Скільки сил та часу пішло на вмовляння керівників парку та міста, роз’яснення свого бачення. Втім, несподівано ідею молодого студента підтримав головний художник міста Ярослав Новаківський (син Олекси Новаківського), який, переглянувши ескізи та світлини, зауважив, за словами Мотики, «що не бачив нічого цікавішого». І всіляко сприяв реалізації ідеї. Мотика пригадує, що в першу ніч по тому, як скульптура була встановлена, чатував на вандалів. Втім, побоювання виявилися даремними і «Лілея» з 1966 року жодного разу не постраждала. І досі публіка - фахівці, і критики, і влада , і звичайні громадяни одностайна в думці, що скульптура Ярослава Мотики «Лілея» напрочуд органічно вписалася в ландшафт парку, ставши із нею єдиним цілим.

В процесі створення «Монументу Слави»

Історія створення «Монументу Слави», за яку Я. Мотика у співпраці із Е. Миськом і Д. Крвавичем отримали Шевченківську премію – тема особливої розповіді. Після закінчення Львівського інституту Ярослав Мотика потрапив до лав радянської армії. Втім, нести службу «як всі» не довелося – коли командування довідалося про освіту солдата, то відразу навантажило творчим завдання - працювати над проєктом пам’ятника солдатам-визволителям «Монумент Слави». Автор розповів: «У конкурсі взяли участь 12 проєктів. Але виграв мій. Хоча це було й дивним, адже планувалося зображення оголеного солдата. Мені хотілося показати красу чоловічого тіла, бо на той час я перебував під впливом античного мистецтва. Втім, для радянського генералітету головним було інше – мундир і зірочки на погонах. Як сказав один із офіцерів, дивлячись на мій метровий ескіз «Совєтского воина раздели догола и посадили в лужу» (за моїм проєктом центральна монументальна композиція мала перебувати в озері)». Пізніше Ярославу пояснили, що без авторитету і зв’язків, реалізації проєкту, швидше за все, не відбудеться. І тому, молодий скульптор запросив до співучасті своїх викладачів – народних художників України Дмитра Крвавича та Еммануїла Миська. До роботи над проєктом приєдналися художник-монументалист О. Пирожков, архітектори М. Вендзилович та А. Огранович. Перший варіант центральної композиції, запропонований Я. Мотикою був принципово перероблений і змінений. Творчий колектив отримав престижну Шевченківську премію. А в 2019 році в рамках декомунізації, меморіал почали демонтувати. Сьогодні роботи по остаточному завершенню декомунізації ще тривають. Але центральні композиції Батьківщини і червоноармійця вже перенесені у новостворений музей «Територія Терору». Сьогодні Ярослав Мотика, один із трьох авторів, спокійно сприймає руйнацію свого твору з огляду на непросту історію його створення і через те, що від початкового варіанту, який був переможним, нічого не залишилось.

Експозиція в «Я галереї». Львів. Травень-червень 2022 року

Далі буде.

Читайте также: Таємниці миттєвості в живописах Оксани Попінової