Китайський лідер Сі Цзіньпін здійснив історичний візит до Північної Кореї, вперше за 20 років зустрівшись із Кім Чен Ином. Ця зустріч, супроводжувана пишними заходами, включаючи паради та червоні доріжки, знаменує новий виток у відносинах між двома країнами, які обидві характеризуються як автократичні. Аналітики розглядають цей візит не просто як формальність, а як серйозний крок, що може вплинути на глобальний безпековий ландшафт, особливо враховуючи війну Росії в Україні та напруженість у Східній Азії.
Під час візиту було озвучено наміри щодо поглиблення співпраці між КНР та КНДР у таких сферах, як економіка, торгівля, сільське господарство, наука, технології та, що найважливіше, військова сфера. Офіційно Китай надає КНДР гарантії безпеки та територіальної цілісності, що сягають корінням системи колективної безпеки, закладеної ще в 1960-х роках. Ця модель відносин, разом із Росією, формує своєрідну вісь, яка може мати значні наслідки для стабільності в регіоні та світі.
Стратегічне значення КНДР для Китаю
Північна Корея, попри свій образ ізольованої держави, є для Китаю важливою. Країна розглядається як «ідеальна чорна юрисдикція», через яку можна здійснювати різні операції, зокрема постачання зброї до Росії. Наявність у КНДР технологій для виробництва ракет, ймовірно, фінансується за рахунок китайських інвестицій, що дозволяє Китаю опосередковано підтримувати Росію у війні проти України. Окрім військової сфери, КНДР надає Росії особовий склад, що вирішує проблему нестачі людських ресурсів для російської армії.
Аналіз західних експертів часто фокусується на нібито бажанні Китаю «балансувати з Росією», однак, на думку деяких спостерігачів, це є невірним трактуванням. Відносини між КНДР та Китаєм, де КНДР економічно повністю залежна від КНР, свідчать про китайську координацію. Крім того, зростає ризик ескалації в Східній Азії, де Північна Корея стає інструментом для провокацій, що можуть посилити Китай, дозволяючи йому уникати прямої відповідальності.
Міфи про Північну Корею та їхня небезпека
В українському суспільстві існує низка міфів щодо Північної Кореї, які можуть бути небезпечними. Часто КНДР сприймається як «фейкова, смішна, недолуга» держава, що призводить до недооцінки ворога. Насправді, ця держава має реальний бойовий досвід, що значно перевищує досвід Південної Кореї, яка є технологічно розвиненішою, але не має такого військового досвіду. Також існує міф про відсталість чи «дурість» північнокорейців. Хоча вони можуть мати обмежені знання про світ, у вузькоспеціалізованих сферах, особливо у військовій та кібербезпеці, вони можуть бути серйозними фахівцями.
Міфом є і повна руйнація чи тотальний концтабірний режим у всьому. Хоча режим жорсткий, існує певна ієрархія, що нагадує сталінську антиутопію. Ця держава, де економіка та військова сфера нерозривно пов'язані, становить значну загрозу, особливо враховуючи їхні кібервійська, які, за деякими оцінками, можуть перевищувати навички європейських чи навіть американських фахівців.
Тайвань: мішень Китаю та стратегічний плацдарм
Ситуація навколо Тайваню залишається напруженою. Китай проводить навчання, демонструючи готовність до військової операції, тоді як Тайвань посилює свою оборону. США, хоч і не визнають Тайвань де-юре, активно постачають допомогу, розглядаючи його як ключовий елемент першого острівного ланцюга – лінії оборони та стримування Китаю. Втрата Тайваню означатиме значне розширення впливу Китаю в Тихому океані, створюючи загрозу для Японії та Філіппін.
Незважаючи на те, що офіційно США не визнають Тайвань, він де-факто визнаний усім демократичним світом. Рішення про офіційне визнання чи зміну назви на «Республіка Тайвань» може спровокувати негайну військову реакцію Китаю, тому Тайвань прагне зберегти статус-кво. Економічно Тайвань є центральним елементом глобальних технологічних ланцюгів, особливо у сфері виробництва чіпів, що робить його важливим для світової економіки.
Китай та Європейський Союз: шлях до стратегічної диверсифікації
Європейський Союз та Сполучені Штати активно працюють над «стратегічним розривом» із Китаєм, прагнучи усунути залежність від китайського постачання в ключових секторах. Цей процес передбачає диверсифікацію ланцюгів постачання та укладання угод з іншими країнами, такими як Індія, Японія, Південна Корея, Тайвань, Австралія, а також країнами Південно-Східної Азії та Мексикою. Метою є зменшення залежності від Китаю, зокрема у сфері високотехнологічних компонентів, до 2030 року.
Однак, на шляху до цієї мети стоять виклики. Деякі європейські країни, як-от Угорщина, Іспанія та Франція, продовжують активно співпрацювати з Китаєм, шукаючи швидкі та дешеві угоди. Європа також стикається з проблемою занепаду індустріальних галузей, що може призвести до того, що виробничі потужності займатимуть Китай та Росія. Попри це, Європейська Комісія продовжує наполягати на посиленні тарифів на китайські товари та підтримці власного виробництва, що є критично важливим в умовах зростаючої глобальної напруженості.