На тлі нинішньої ситуації та дискусій щодо ролі США у світі, зокрема в контексті підтримки України, в українському інфополі поширюється думка про можливе «кидання» Ізраїлю Сполученими Штатами, подібне до того, як нібито було «кинуто» Україну. Проте, як зазначає військовий експерт Давид Гендельман у розмові з Сергієм Ауслендером, така аналогія не зовсім коректна, адже історія відносин між США та Ізраїлем є значно довшою та набагато складнішою, ніж здається на перший погляд. Ізраїль стикався з американським тиском з моменту свого заснування у 1948 році.
За словами Гендельмана, ця історія постійного маніпулювання та викручування рук, але водночас і значної підтримки, пронизує відносини обох країн через правління всіх американських президентів, починаючи з Гаррі Трумена. Американський істеблішмент завжди був розділений між президентом, Конгресом і Державним департаментом, що дозволяло Ізраїлю шукати шляхи впливу, але не усувало фундаментального тиску.
Читайте також: Геополітична нічия: Іран та США зіграли матч, що перекроїв світову економіку у 2026 році
Від заснування до першої зброї: Ембарго та ультиматуми
Вже у 1948 році, напередодні проголошення незалежності Ізраїлю, США наполегливо радили не створювати єврейську державу, підтримуючи натомість варіант території під опікою ООН. Хоча зрештою США підтримали резолюцію ООН про створення держави, вони також запровадили власне ембарго на постачання зброї та постійно тиснули під час Війни за незалежність, часто діючи спільно з Великою Британією. Приміром, коли ізраїльська армія увійшла на Синай у 1948 році, США підтримали британський ультиматум про виведення військ.
Ера президента Ейзенхауера (1953-1961) відзначилася ще більшим погіршенням відносин, оскільки він вважав себе незалежним від єврейських голосів. США пропонували Ізраїлю піти на територіальні поступки (план Альфа 1955 року), а після Синайської війни 1956 року Ейзенхауер загрожував повним економічним ембарго, забороною на перекази коштів та будь-яку фінансову діяльність, що змусило Ізраїль вивести війська з Синаю та сектора Гази. Лише у 1961 році президент Кеннеді вперше погодився продати Ізраїлю відносно серйозне озброєння – зенітно-ракетні комплекси Hawk, хоча й паралельно посилив тиск щодо ядерного проекту в Дімоні.
Епоха протиріч: Війни, допомога та "задні двері"
Згодом, за президента Джонсона, США почали розширювати військову співпрацю, попри те, що він не бажав превентивного удару Ізраїлю у травні 1967 року. Проте у 1973 році під час Війни Судного дня, американський держсекретар Генрі Кіссінджер висловив позицію, яка стала відомою як «нехай вони стікають кров’ю».
««Кіссінджер вимовив сакраментальну фразу: „Нехай вони стікають кров'ю“. Тобто чим більше ізраїльтяни втратять крові, тим більше вони будуть залежати від нас.»» — Генрі Кіссінджер.
Хоча Ніксон зрештою дозволив повітряний міст для поставок зброї, що врятувало Ізраїль від нестачі, США тиснули на припинення оточення єгипетської армії та змусили Ізраїль відступити від Суецького каналу та повернути сирійцям місто Кунейтра. Адміністрація Форда також застосовувала так званий «перегляд відносин», блокуючи постачання літаків, щоб змусити Ізраїль піти на територіальні поступки на Синаї у 1975 році.
Навіть за президента Рейгана, період якого вважається розквітом відносин та підписанням стратегічного партнерства, США висловлювали невдоволення. Зокрема, після удару Ізраїлю по іракському реактору у 1981 році, адміністрація Рейгана тимчасово заблокувала постачання літаків. Під час Першої Ліванської війни 1982 року Рейган також втручався, не дозволивши «добити» Організацію визволення Палестини, посприявши її евакуації.
Сучасні виклики та шлях до самостійності
Тиск тривав і в наступні десятиліття. За адміністрації Джорджа Буша-старшого Ізраїлю не дозволили відповісти на ракетні удари Іраку під час війни в Перській затоці 1991 року. Також США тиснули на питання кредитних гарантій для абсорбції репатріантів із СРСР і змусили Ізраїль взяти участь у Мадридській конференції. Усі наступні президенти, включаючи Клінтона, Буша-молодшого та Обаму, постійно втручалися у внутрішні справи Ізраїлю, тиснучи щодо будівництва поселень, проведення військових операцій (Ліван 2006, Газа 2008-2009) та встановлюючи часові рамки для їх завершення.
Навіть Дональд Трамп, якого багато хто вважає найбільш произраїльським президентом в історії (перенесення посольства до Єрусалиму, визнання суверенітету над Голанськими висотами, застосування сили проти Ірану), також чинив тиск, наприклад, припинивши ізраїльську операцію проти Ірану раніше, ніж Ізраїль планував. Поточна війна «Залізні мечі» також супроводжується американським тиском щодо операції в Рафаху та затримками поставок бомб і бульдозерів.
Однак, як підкреслює Давид Гендельман, попри постійний тиск, американці паралельно надавали Ізраїлю значну допомогу. З іншого боку, Ізраїль прагне до більшої фінансової незалежності у питанні закупівель зброї. Прем'єр-міністр Біньямін Нетаньягу ще 20 років тому говорив про поступову відмову від американської військової допомоги, яка зараз становить 3,8 мільярда доларів на рік і повинна закінчитися у 2028 році. Ця допомога, по суті, є грошима, які Ізраїль зобов'язаний витрачати на американське озброєння. Ізраїль, який став значно багатшою країною, вважає за краще купувати зброю за власні кошти, зменшуючи важелі впливу з боку США.
Висновок: Складна динаміка триває
Історія взаємин США та Ізраїлю — це динамічний процес, де періоди тісної співпраці чергувалися з відкритим тиском та втручанням у внутрішні справи. Це не одностороння «зрада», а складна взаємодія інтересів, де кожна сторона переслідує власні цілі. Такий історичний досвід дозволяє Ізраїлю усвідомлювати, що навіть найближчі союзники можуть мати власні пріоритети, і вимагає постійного маневрування та адаптації. Це принципово відрізняє його від українського досвіду, де подібні виклики постали відносно нещодавно.
Читайте також: Трамп змінив риторику щодо Зеленського: що стоїть за компліментами Білого дому?