Поняття "cultural cringe", або культурне низькопоклонство, описане австралійським критиком Артуром Філіпсом у 50-ті роки XX століття, характеризувало схильність австралійців вважати власну культуру гіршою за британську чи американську. Для визнання місцевим митцям необхідно було спочатку досягти успіху за кордоном. Цей феномен, спричинений тривалою залежністю колонії від імперського центру, спостерігався також в Ірландії, Уельсі, Британській Індії, французькому Алжирі та Кореї під японською окупацією. У цих випадках місцеве населення часто підтримувало нав'язаний стан речей, знецінюючи власну культуру, а еліти будували кар'єру в імперських структурах, митці наслідували культуру центру. Така політика ефективно легітимізувала колоніальний вплив та послаблювала спротив, переконуючи підкорений народ у його неспроможності самостійно розвиватися.
Перші спроби нав'язати відчуття меншовартості українцям були здійснені ще до московії. Після захоплення Галичини польським королем Казимиром II, вона почала перетворюватися на польську провінцію. Місцеві православні віддалялися від перспектив кар'єри та влади. На українських землях у складі Великого князівства Литовського руська мова, право та православна знать тривалий час мали перевагу. Однак, після Кревської унії та переходу литовського князя Ягайла у католицизм, були надані привілеї католицьким боярам, а православних обмежили у доступі до владних посад. Ситуація загострилася з Люблінською унією, яка призвела до утворення Речі Посполитої. Українські землі перейшли під владу польської корони, а польська мова стала мовою адміністрації та престижного навчання. Для здобуття високих посад шляхті руського походження доводилося переходити на польську та приймати католицизм. Показовим прикладом є князь Ярема Вишневецький, який, прийнявши католицизм, став одним із наймогутніших польських магнатів. Однак, існував і спротив: князь Василь Костянтин Острозький заснував Острозьку академію та підтримав видання Острозької Біблії.
Боротьба за ідентичність та втрата автономії
Найяскравішою відповіддю на полонізацію стало повстання Богдана Хмельницького. Згодом козацька старшина уклала військовий союз з Московією, який російський цар поступово почав трактувати як право на українські землі. Андрусівське перемир'я розділило українські землі: лівобережжя відійшло Москві, правобережжя – Варшаві. Київську митрополію підпорядкували Московському патріархату, що було здійснено через псевдовибори митрополита Гедеона Святополка Четвертинського. Москва домоглася дозволу на висвячення від Константинопольського патріарха заднім числом, трактуючи це як право керувати Київською митрополією, хоча Константинополь скасував ці правила лише у 2018 році.
Московський вплив посилювався, навіть вплинувши на гетьмана Івана Мазепу. Під час Північної війни, шукаючи підтримки для Гетьманщини, Мазепа перейшов на бік Швеції. Петро I відповів знищенням Батурина, призначенням нового гетьмана Івана Скоропацького та анафемою Мазепи. Царська влада поступово обмежувала автономію Гетьманщини. Водночас, Петро I залучав українських діячів до перебудови імперії, зокрема богослова Феофана Прокоповича, який обґрунтував необмежену владу царя. Імператриця Катерина II остаточно демонтувала Гетьманщину, скасувала посаду гетьмана, зруйнувала Запорозьку Січ та поширила кріпацтво. Проте, вона зрівняла козацьку старшину в правах із російськими дворянами, що стало ефективним поєднанням примусу та винагороди. Українська еліта, втративши державну систему, отримала шанс на імперські посади, як-от канцлер Олександр Безбородько чи міністр внутрішніх справ Віктор Кочубей.
Формування образу «Малороса» та імперський тиск
Відтоді Російська імперія почала формувати модель лояльного «Малороса». У XVIII-XIX століттях термін «малорос» означав жителя колишньої Гетьманщини, але вже вказував на підданство імперії. Російська історіографія привласнила київську Русь, залишаючи українцям роль селянства без власної державної традиції. Народ позбавляли мови та культури. За часів Миколи I у Києві було засновано Університет Святого Володимира для поширення російської освіти. Російська мова панувала в адміністрації, війську та престижних професіях, тоді як українська сприймалася як мова селян та бідноти, стаючи примітивною та малорозвиненою.
На противагу цій думці, Іван Котляревський написав «Енеїду», а Тарас Шевченко у «Кобзарі» утвердив українську як мову історичної пам'яті та протесту. Кирило-Мефодіївське братство, зокрема Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш, обстоювало окремішність українського народу. Імперська влада розгромила братство, Шевченка вислали. Циркуляр Валуєва обмежив друкування українською мовою, стверджуючи, що окремої української мови не існувало. Емський акт Олександра II ще більше обмежив українську літературу, видавництво та театр, демонструючи українцям непрестижність та безперспективність їхньої мови та культури, заохочуючи перехід на російську для кар'єрного зростання.
Водночас тривав спротив. Історик Володимир Антонович досліджував українське минуле, етнограф Павло Чубинський збирав фольклор, композитор Микола Лисенко створював українську музику, а публіцист Михайло Драгоманов друкував за кордоном заборонені українські твори. Галичина, що після першого поділу Речі Посполитої перейшла до монархії Габсбургів, стала центром видання українських книжок. Попри контроль поляків над місцевою владою та освітою, наявність власної церкви, товариств та освітніх закладів дозволила українцям протистояти імперському тиску.
Українізація, її згортання та посилення русифікації
Після поразки Української революції більша частина українських земель увійшла до СРСР. Більшовики, прагнучи підтримки населення, проголосили політику українізації. Українську мову почали запроваджувати в державних установах, школах, пресі. Однак, наприкінці 1920-х років політику згорнули, а діячів українізації репресували. Сталін призначив Павла Постишева, який очолив чистку. Примусова колективізація, хлібозаготівлі та Голодомор знищили мільйони селян, а згодом пройшли масові репресії проти інтелігенції.
У післясталінський період русифікація стала м'якшою, але російська мова залишалася необхідною для кар'єри. Кількість російськомовних шкіл у великих містах зростала. Хрущов проголосив зближення націй, а Брежнєв – формування «радянського народу». Система поширювала цю тезу через телебачення, кіно, книги, надаючи перевагу російськомовній культурі. Українську мову подавали як мову села, фольклору або комічних персонажів, стверджуючи «шароварщину» – зведення культури до примітивних образів. Це призводило до того, що українці переходили на російську, заперечуючи власне походження.
Після призначення Володимира Щербицького першим секретарем ЦК Компартії України русифікація посилилася. Проводилися кампанії проти «українського буржуазного націоналізму» та чистки проти дисидентів. Радянська політика досягла результату: батьки обирали російську школу для дітей, а українська мова ставала приводом для глузування. Навіть після здобуття незалежності, система освіти, культурний ринок та звички еліти змінювалися повільно. Російські ЗМІ та продукція домінували, їхню перевагу пояснювали «слабкістю» українського продукту. Цьому сприяли політики, як-от Дмитро Табачник, Сергій Ківалов, Вадим Колисніченко та Віктор Медведчук, які просували російське трактування історії, послаблювали позиції української мови та ідею належності України до російського простору. Прем'єрство та президентство Віктора Януковича активно сприяло цим ініціативам.