Секретні файли українських «зрадників»: як перебіжчики з СРСР руйнували міф про «непомильну імперію» зсередини

1. Як формувалась репутація «зрадників» і чому автори вирішили розібратися

• У СРСР українців часто зображали «зрадниками» навіть після Другої світової.
• Автори звертають увагу: у переліках відомих радянських перебіжчиків (тих, хто втік на Захід) незвично багато українців або людей з українським корінням.
• У сюжеті ставлять ключове питання: чому люди, які мали статус, доступ до номенклатури й привілеїв, раптом кидали все і тікали, стаючи «звичайними» на Заході.

2. Перша хвиля: ранні перебіжчики з верхівки системи

2.1. Борис Бажанов — секретар Сталіна, який утік у 1927 році

• Утік через іранський кордон, дістався Парижа.
• Написав мемуари, які стали важливим джерелом про закритий СРСР, Кремль і Сталіна.
• Біографічні штрихи: зростав у Могилеві-Подільському, навчався у Києві, вступив до більшовицької партії.
• У мемуарах (за сюжетом) описував свій вибір між українським націоналізмом і комунізмом, обрав «російський комунізм», який і підняв його, і змусив тікати.

2.2. Олександр Бармін — радянський дипломат, утікач 1937 року

• Повірений у справах (посол) СРСР у Греції, у 1937 році втік до Франції, потім до США.
• Під час Другої світової вступив до Збройних сил США, працював у сфері стратегічної розвідки.
• Виступав у пресі з викриттям політики Сталіна, пояснював Заходу «сутність Кремля».
• Додатково згадується: після війни одружився з онучкою Теодора Рузвельта.
• Походження: народився на Черкащині, навчався у Києві; син німця та українки; кар’єра дипломата і водночас розвідника.

2.3. Генріх Люшков — керівник НКВС на Далекому Сході, утікач 1938 року

• Комісар держбезпеки 3 рангу, керівник НКВС Далекосхідного краю.
• У 1938 році перейшов кордон у Маньчжурію і здався японцям.
• Далі працював на японський генштаб, викриваючи агентів і військові плани СРСР.
• Походження: син одеського кравця; кар’єра в системі — і втеча на піку.

3. Післявоєнні втечі: «справа Гузенка» та резонанс у Західному світі

3.1. Ігор Гузенко — шифрувальник посольства СРСР у Канаді (1945)

• У 1945 році разом із родиною здався канадській поліції.
• Забрав понад сотню секретних документів, щоб привернути увагу до шпигунської діяльності СРСР у Канаді та США.
• Наслідок: «справа Гузенка» — арешти в США десятків осіб, пов’язаних зі спробами здобути ядерні секрети.
• Автори підкреслюють: хоча він виріс у Московській області, прізвище вказує на українське походження.

4. Холодна війна: перебіжчики КГБ, зізнання, викриття агентурних мереж

4.1. Богдан Сташинський — убивця Бандери і Ребета, втеча перед Берлінським муром

• Львів’янин; працював на КГБ; фігурує як убивця Степана Бандери і Лева Ребета.
• Утік до Західного Берліна за три години до початку будівництва Берлінського муру.
• Зізнався у злочинах, відсидів 4 роки, після чого співпрацював з ЦРУ.

4.2. Анатолій Голіцин — майор КГБ (1961)

• У 1961 році втік із Гельсінкі до США.
• Здав мережу агентів у Європі, зокрема учасників «Кембриджської п’ятірки».
• Походження: народився в Пирятині (Полтавщина).

4.3. Реакція Кремля: плани «помсти» КГБ

• Тодішній голова КГБ Семичасний (в сюжеті підкреслено: також українець) нібито затверджував плани ліквідації Сташинського, Гузенка і Галіцина.
• У сюжеті зазначають: ці плани не були реалізовані.

4.4. Юрій Носенко — син міністра, перехід на бік США (1966)

• Уродженець Миколаєва, син міністра суднобудування СРСР.
• У 1966 році перейшов на бік США і став штатним співробітником ЦРУ.

4.5. Володимир Різун (Віктор Суворов) — офіцер ГРУ (1978)

• У 1978 році, працюючи в женевській резидентурі, здався британській владі.
• Згодом став відомим автором під псевдонімом Віктор Суворов (книги «Криголам», «День М», «Остання республіка» тощо), що «перевернули» погляд на Другу світову (як подається у сюжеті).
• Автори наголошують: також українець.

5. «Неформатні» історії: втечі, які ставали символами

5.1. Ліліана Гасинська — «дівчина в червоному бікіні»

• Згадується як резонансний випадок в Австралії: вистрибнула з ілюмінатора радянського круїзного лайнера, вийшла на пляж Сіднея і попросила політичного притулку.
• Походження: українка, одеситка, уродженка Алчевська (як сказано у сюжеті).

5.2. Володимир Половчак — «хлопець, який відмовився повертатися» (12 років)

• Родом із села Волошиново Старосамбірського району Львівщини.
• У 12-річному віці, перебуваючи у США у родичів, відмовився повертатися до СРСР всупереч волі батьків.
• Сюжет підкреслює: справа багато років обговорювалася у суспільстві.

6. Висновок першої частини: «успішні» перебіжчики дратували Кремль найбільше

Автори підсумовують:

• Репутація «зрадників» виникла не з нізвідки: прикладів багато.
• Важлива деталь: більшість згаданих людей були успішними в радянській системі (дипломати, розвідники, номенклатура).
• Саме це, на думку авторів, і виводило Кремль з рівноваги: люди з доступом до «корита» і перспектив раптом відмовлялися від елітарності, тікаючи у «рівні серед рівних».

7. Аркадій Шевченко як ключ до мотивів: «найвищий за рангом перебіжчик»

7.1. Чому саме Шевченко

• У 1978 році Аркадій Шевченко, заступник генерального секретаря ООН і один із найвищих радянських дипломатів, попросив політичного притулку у США.
• Автори підкреслюють: за прізвищем очевидно, що він українець.
• Його мемуари, на думку авторів, дозволяють зрозуміти логіку не тільки його втечі, а й інших — нижчого рангу.

7.2. Контраргумент до пропаганди

• Радянська/російська пропаганда пояснює перебіжчиків трьома «фарбами»: пияцтво, гонитва за грошима, розпуста.
• Автори пропонують розібратися глибше, проводячи паралель: у 1991-му «втекла» й Україна — за вихід проголосувала більшість, отже «система не влаштовувала» не одиниць.

8. Біографія Аркадія Шевченка: ранні «дзвіночки» і радянська соціалізація

8.1. Походження і старт

• Народився у Горлівці, зростав у Євпаторії.
• Родина, за його словами, не постраждала від сталінських репресій і була «типовою радянською ячейкою».
• У 1949 році вступив до МГИМО (Московський інститут міжнародних відносин).

8.2. Про МГИМО і «конкурс батьків»

• У мемуарах (як переказує сюжет) зазначає: у його час вступ був «за іспитами», але у 1970-ті МГИМО став закладом для дітей еліти, а оцінки «вже ролі не грали».
• Наводиться жарт: «єдиний конкурс МГИМО — конкурс батьків».
• Шевченко визнає, що використав службове становище, щоб забезпечити місце в інституті для сина.

8.3. «Сюргюн»: виселення кримських татар як моральний шок

• Сюжет наводить його враження від депортації кримських татар: він розумів безглуздість звинувачень у «зраді», свідчив, що виселяли й родини солдатів Червоної армії.

8.4. Візит до церкви і розмова з НКВД

• Ще один «дзвіночок»: юний Шевченко з друзями на Різдво зайшов до церкви «з цікавості» — за це його викликали на бесіду до НКВД.
• «Осад» залишився, а досвід несправедливості глибоко впливав на психіку.

8.5. Ідеологізація навчання і 20-й з’їзд КПРС

• Навчання у престижному дипломатичному виші описано як максимально ідеологізоване: лекції, комсомольські збори, «імітація бурхливого життя».
• Третій «дзвіночок»: 20-й з’їзд КПРС і викриття культу Сталіна — розгубленість студентів і країни, але «відлига» породила надію, що «все погане позаду» і «скоро комунізм».

9. Кар’єра через зв’язки: «Толік Громико» і московська прописка

9.1. Дружба з сином Громика

• Одногрупником і другом Шевченка став Анатолій («Толік») Громико — син майбутнього міністра закордонних справ СРСР.
• Сюжет описує: ця дружба відкривала двері.
• Вони разом написали статтю про роззброєння; публікація у фаховому журналі (редактором якого був Громико-старший) допомогла Шевченкові отримати місце в престижному американському відділі МЗС після дисертації.

9.2. Шлюб як соціальний ліфт

• Шевченко одружився з москвичкою Леонгіною та отримав «омріяну московську прописку», що сприяло кар’єрі.
• Леонгіна, як подано у сюжеті, стала «генієм комунікації», зав’язала дружбу з дружиною Громика Лідією і присвятила себе кар’єрі чоловіка.

10. Перше зіткнення із Заходом: «шопінг-колонія» і дрібна нажива як норма

10.1. Нью-Йорк: радянські працівники живуть магазинами

• Шевченко описує, що радянські працівники у Нью-Йорку «кожну вільну хвилину» витрачали на крамниці.
• Їздили у дешеві райони за стоковими речами, купували одяг, взуття, тканини — все, чого не було вдома.
• Навіть КГБшники робили те саме.

10.2. Навіщо їм «шмаття»

• Пояснення зі сюжету: для перепродажу в Москві, щоб заробити.
• Приклад: дружина дорікала Шевченкові, що він не набрав дешевої тканини, яку можна вигідно продати вдома.
• Автори підкреслюють контраст: «елітні дипломати» шукають дрібний заробіток у секонд-хендах.

10.3. Економія на їжі і «історії з салом»

• Через мізерні відрядні (згадується 10 доларів на день) економили на харчуванні.
• Історія: керівник делегації у Женеві привозив запаси сала, харчувався найдешевшими продуктами; одного разу потрапив у лікарню, назвався чужим ім’ям і втік, щоб не «ганьбити посольство».

11. Номенклатурні звичаї: Хрущов, приниження і показові сцени в ООН

11.1. Візит Хрущова до ООН і «гопак для начальства»

• Шевченко працював у делегації під час візиту Хрущова до ООН.
• Описано, що Хрущов багато пив, потім міг переходити у «несамовиті веселощі».
• Згадується сцена, коли Хрущов примусив Миколу Підгорного (першого секретаря ЦК КПУ) «станцювати гопака» перед присутніми — як перевірку лояльності й приниження.
• Автори роблять висновок: це демонстрація порядків у верхівці; нижче «на місцях» могло бути ще гірше.

11.2. «Плювати на ООН» і згадка про загибель Хаммаршельда

• Шевченко згадує, що дорогою Хрущов кричав, що «плювати хотів на ООН», лаяв генсека ООН Дага Хаммаршельда.
• Далі подається версія: дипломати «по секрету» говорили, що бачили повідомлення КГБ про нібито збиття літака Хаммаршельда «прорадянськими силами» під керівництвом радянських оперативників.

11.3. «Черевик Хрущова» у Генасамблеї

• У сюжеті уточнюють: це було не на трибуні, а з місця під час виступу іспанського міністра.
• Хрущов лаявся, стукав кулаками, потім зняв черевик і бив ним по столу; далі нібито кинувся до промовця, але охорона зупинила.
• Вся радянська місія відчувала сором, тоді як Хрущов поводився так, наче нічого не сталося.

11.4. Цитата про «штани і лід» як норма підлеглості

• Шевченко наводить характеристику Хрущова про Громика: мовляв, якби наказав «зняти штани й сидіти», той би виконав.
• Автори використовують це як ілюстрацію тотальної підлеглості у верхівці.

11.5. Епізод про «національність» і страх повтору приниження

• Згадується, що Хрущов питав, чи Шевченко «нащадок Тараса Шевченка»; у відповідь той сказав, що народився в Україні і вважає себе українцем — Хрущов схвалив.
• Автори вставляють емоційний коментар: після таких сцен «хотілося б утекти з країни», аби була можливість.

12. Карибська криза і «потрібні формулювання»: як працювала брехня держави

12.1. «Плювок» під виглядом дипломатії

• Шевченкові доручили написати проект заяви Кремля про ядерний вибух, який стався під час консультацій із Вашингтоном щодо заборони випробувань.
• Він (за сюжетом) називав це «ідіотизмом» і відмовлявся виправдовувати.
• Керівник відповів: «рішення ухвалено», «вали все на Францію/Захід», «закрийся й берися до роботи».

12.2. Висновок про кризу: головне було «не втратити обличчя»

• Автори проводять тезу: реальної готовності до ядерної війни не було; це була гра престижу.
• Наводиться цитатний переказ зі Шевченка: керівництво думало, як викрутитися з мінімальною шкодою для престижу; плану на випадок провалу операції не існувало.

13. Злет кар’єри: Громико як «дах», уникнення КГБ і кулуарні практики

13.1. Помічник міністра і стабільність «під будь-яку владу»

• Завдяки дружбі із сином Громика, Шевченко став особистим помічником міністра закордонних справ.
• Громико зберігав владу за різних лідерів, встановив «рекорд» тривалості на посаді, а за Горбачова піднявся ще вище.

13.2. Чому його не «дотиснув» КГБ

• У сюжеті сказано, що Шевченко уникав вербування КГБ і міг «відмовляти», не боячись наслідків — бо мав сильне прикриття.

13.3. «Це зараз назвали б корупцією»: роль дружин і протекція

• Через слова дружини Шевченка у сюжеті описують систему обміну послугами і покупками: «я купую речі дружині Громика за наші гроші — і ти користуєшся протекцією».
• Додається твердження зі свідчень сина: мати нібито подарувала Лідії Громико брошку з діамантами за призначення Шевченка заступником генсека ООН (уточнюється, що сам Шевченко це в мемуарах не пише, але описує механіку призначення і роль дружини Громика).

14. ООН як інструмент: відрахування «на користь держави» і засилля агентури

14.1. Примусові відрахування із зарплат в ООН

• Працівники ООН із СРСР отримували чек, міняли на готівку і здавали в бухгалтерію радянської місії.
• Потім їм виплачували «радянську» зарплату за внутрішньою шкалою, а різницю забирала держава.
• Наводиться приклад: якщо посадовець отримував 2000 доларів, то реально міг мати менше 800, а понад 1000 щомісяця «забирала держава».

14.2. Парадокс фінансування: США частково «оплачували» радянську діяльність

• У сюжеті звучить теза: США як великий донор ООН фактично покривали витрати, тоді як СРСР користувався схемою, включно з присутністю агентів.

14.3. Масштаб агентури

• Твердження зі сюжету: принаймні половина радянських «працівників» міжнародних організацій — не дипломати, а кадри КГБ і ГРУ.
• На конкретному прикладі: у секції з 28 співробітників 21 були агентами КГБ/ГРУ (як переказано у наданому тексті).

14.4. Якість «прикриття»

• Шевченко (за сюжетом) описує, що агентів часто легко розпізнати: не знають базових речей, не володіють фаховим сленгом, поводяться так, ніби «не дбають» про правдоподібність.
• Деякі не працювали, викликали роздратування колег; інколи без них «робота йшла краще».

14.5. «Мокрі справи»: спеціалісти з насильницьких операцій

• У сюжеті згадується п’яте управління КГБ і «фахівці з мокрих справ».
• Наводяться два контрастні типажі:
  • один — демонстративний, хизувався вразливістю США і можливістю диверсій;
  • інший — тихий, «компанійський», але за словами оточення працював у напрямі тренування диверсантів і вбивць.
• Автори роблять висновок: таких людей Москва відправляла навіть у структури ООН.

14.6. Москва тиснула: «просувати своїх» і зливати документи

• Описано, що від радянських працівників вимагали:
  • проштовхувати більше «своїх» у секретаріат;
  • передавати в місію документи й інформацію;
  • «підчищати» матеріали так, щоб вони не шкодили СРСР, і навпаки підсовувати вигідні трактування, навіть якщо вони не відповідають реальності.

15. Психологія виживання у брехні: як система змушувала приймати двоєдумство

• У сюжеті описується «модель компенсації»: усвідомлення, що «всі брешуть усім» — зверху донизу, включно з керівниками, які також змушені підтримувати фікцію лояльності.
• Додаткові компенсатори: гроші, доступ до дефіциту, можливість купувати речі на Заході і переправляти додому.

16. Побут радянської колонії в Нью-Йорку: страх, стукачі, «акваріум» і регламенти

16.1. Атмосфера тотальної підозри

• У сюжеті згадується колонія понад 700 осіб (місія, секретаріат ООН, консульство, торгові структури, інтурист тощо).
• Майже кожен, за логікою сюжету, потенційно може «настукати», бо всі бояться відкликання і втрати заробітків.

16.2. За що могли «покарати»

• Причиною проблем могла стати будь-яка дрібниця: анекдот, «буржуазне споживацтво», небажані розваги тощо.
• Суспільство зсередини варилося у «монотонному акваріумі», але спільний інтерес до наживи створював негласний кодекс «не здавати своїх» у межах звичних порушень.

16.3. «Закручування гайок»

• Москва періодично видавала циркуляри про «пильність», обмеження контактів з іноземцями.
• Вимога: узгоджувати контакти; записувати розмови з іноземцями в спеціальні книжки, що зберігалися в місії.
• Обмеження для дружин: пересування Нью-Йорком лише у супроводі інших працівників.

16.4. Метод «крайніх значень»

• Автор сюжету порівнює мемуари високопоставленого дипломата з власними спогадами радянського школяра з райцентру: картина збігається (лицемірство, стукачі, абсурд, гонитва за «шмотками»).
• Різниця, за сюжетом, у тому, що Шевченко бачив «інший світ» і мав фізичну можливість утекти, а «вдома» — ні.

17. Переосмислення слова «зрада»: що саме «зраджували» перебіжчики

Автори ставлять риторичне питання:

Читайте також: Блогерка Ellevika зібрала «новорічні факти, які шокують»: від радянського Діда Мороза до небезпечних традицій минулого

• Що «зрадили» Шевченко, Різун, Бажанов, Гузенко, Носенко та інші?
• Відповідь у сюжеті: брехню, двоєдушність, мережу агентів і вбивць, системну дегуманізацію.
• Робиться висновок: «як можна зрадити брехню», якщо сама система є «зрадою гуманізму і людській природі».

18. Чому серед перебіжчиків так багато людей з України: версія авторів

• Сюжет визнає: втекли одиниці, тоді як «сотні працювали і не тікали» — отже, не всім вистачало рішучості чи мотивації.
• Але аномально велика частка українців, на думку авторів, пов’язана з ціннісною системою:
  • на першому місці — свобода;
  • поруч — справедливість.
• Звідси логіка: якщо людина сформувалася в Україні або українській родині, ймовірність, що вона «не прийме» імперську брехню, вища; а за наявності сміливості може реалізувати це дією — від Майдану і добровольства до втечі з «імперії зла» (так у сюжеті згадується формула Рейгана).

19. Фінальний заклик сюжету: як зберігати українські цінності сьогодні

У завершенні автори переходять до сучасності й формулюють практичний висновок:

• Щоб зберегти українські цінності, ідею, мову та культуру, потрібно:
  • говорити українською;
  • писати, читати, знімати, постити українською;
  • дивитися і слухати українське;
  • підтримувати українські ресурси й активність навколо них (вподобайки, коментарі).

Рекламна пауза в середині сюжету (як частина оригінального матеріалу)

• Автори повідомляють про відеокурс «Історія України з братами Капрановими» (10 лекцій), що обіцяє просте й послідовне пояснення історії «від трипілля до незалежності».
• Окремо дякують меценатам каналу, запрошують підтримувати через Patreon/донати.
• Нагадують принцип «інформаційного спротиву»: вподобайка і коментар.

Читайте також: «Зливи інформації» в РФ виходять з-під контролю: блогер описав, як працює тіньовий ринок даних і чому Кремль «закручує гайки»