Чому державні підприємства – це «зло»: борги, неефективність та корупція. Аналіз

Згідно з даними Міжнародного валютного фонду, приватні компанії в середньому на 30% продуктивніші за державні. Ця різниця зумовлена головним чином відсутністю «страху смерті» (банкрутства) у державних компаній, що є ключовим стимулом для ефективної роботи, стратегічного планування та інновацій у приватному секторі. Приватний власник ризикує власними коштами, тоді як державні підприємства часто покладаються на бюджетні дотації та державні гарантії, що усуває жорстку конкурентну мотивацію.

Глобальний тренд: зростання кількості державних гігантів

Кількість державних компаній у списку Fortune Global 500, що об'єднує найбільші світові корпорації за виторгом, демонструє стрімке зростання. Якщо у 2000 році їх було лише 34, то станом на 2024 рік ця цифра сягнула 126, тобто кожна четверта найбільша компанія світу належить державі. Активи цих гігантів оцінюються у 53 трильйони доларів, а загальна кількість працівників перевищує 21 мільйон осіб. В Україні частка державних компаній також значна: станом до повномасштабного вторгнення їхні активи становили близько 1,7 трильйона гривень, що відповідає 13% загальних активів підприємств країни та приблизно 40% ВВП. Серед найбільших українських роботодавців домінують саме державні компанії, такі як Укрзалізниця, Укрпошта та Енергоатом.

Приватний бізнес проти державного: механізм мотивації

Приватний бізнес діє за принципом відповідальності конкретної особи за вкладені кошти. Кожна зайва закупівля чи непотрібний працівник безпосередньо впливає на кишеню власника, наближаючи його до фінансових проблем. Це змушує компанії бути надзвичайно ощадливими, ретельно перевіряти постачальників, скорочувати витрати та впроваджувати інновації для збільшення прибутку. Навіть великі приватні компанії, як-от британська Thomas Cook, можуть припинити існування, якщо не знаходять кошти для подолання кризи, навіть попри свою історичну вагу та соціальну значущість. Натомість, державні компанії, як-от індійська Air India, можуть накопичувати мільярдні збитки роками, отримуючи постійні дотації від уряду, який не бажає допустити їхнього банкрутства як «національного перевізника».

Відмінність полягає в тому, чиї гроші «горять». У випадку приватних компаній це кошти власників, у випадку державних – гроші платників податків. Державні компанії, знаючи про можливість отримання бюджетної допомоги, дотацій чи списання боргів, ухвалюють рішення, виходячи з очікування порятунку, а не з реальної необхідності ефективної роботи. На відміну від цього, приватні компанії не можуть розраховувати на таку підтримку.

Наглядові ради та політичний вплив

Наглядові ради в державних компаніях, хоч і покликані контролювати діяльність, часто мають обмежене розуміння реального стану справ порівняно з власником приватного бізнесу, який був залучений у його розвиток від самого початку. Власники приватних компаній, навіть якщо це численні акціонери, зазвичай глибше розуміють внутрішні процеси та причини ухвалених рішень. Натомість члени наглядової ради часто покладаються лише на надані звіти. Крім того, керівництво державних компаній, яке часто призначається політиками, може діяти в інтересах політичних партій чи груп, а не компанії чи суспільства. Це призводить до політичних рішень, таких як утримання низьких тарифів, заборона на звільнення працівників або закупівля дорожчих вітчизняних товарів, що негативно впливає на ефективність компанії.

Неефективність державних компаній виходить за їхні межі, спотворюючи ринок. Вони часто позичають кошти дешевше, ніж приватні, через державні гарантії, що перенаправляє капітал не до найефективніших, а до компаній з державною підтримкою. Крім того, приблизно третина країн надає своїм державним компаніям особливий податковий режим або виняткові правила банкрутства, що ставить їх у невигідне становище щодо приватних конкурентів. Середня вартість порятунку державних компаній може сягати 3% ВВП, що порівнянно з річним фінансуванням усієї медичної галузі, а в найважчих випадках – до 15% ВВП.

Приклади неефективності: Бразилія та Польща

Історії Бразилії з державною нафтовою компанією Petrobras та Польщі з Orlen демонструють, як державні підприємства можуть стати інструментами корупції та політичного впливу. У Бразилії Petrobras стала епіцентром масштабного корупційного скандалу, де керівники, призначені політиками, діяли в змові з будівельними компаніями для завищення цін та відмивання грошей. Це призвело до величезних збитків для компанії та платників податків. У Польщі Orlen, під керівництвом політично призначеного менеджера, використовувався для фінансування політичної реклами та впливу на медіа, що призвело до збитків понад 5 мільярдів злотих. Ці випадки показують, що навіть у країнах з розвиненими інституціями та демократичними процедурами державні компанії можуть стати джерелом зловживань, якщо механізми контролю не є достатньо ефективними.

Український контекст: спадок Радянського Союзу та приватизація

На момент розпаду СРСР від 90% до 96% підприємств на території України були державними. Спроба створити націю власників через ваучерну приватизацію зазнала невдачі через відсутність відповідної культури, інститутів та правових норм. Заборона на продаж приватизаційних сертифікатів призвела до їх скупки за безцінь через схеми довірчого управління, де прибуток осідав у приватних фондах, а збитки залишалися на державному балансі. Подальші спроби контролю, як-от перелік об'єктів, що не підлягають приватизації, виявилися неефективними, оскільки багато з цих підприємств збанкрутували, не будучи проданими. Станом на початок 2024 року, з 3116 державних підприємств в Україні реально працювали лише 27%, а прибуток показали 15%.

Ситуація в українській вугільній галузі є яскравим прикладом. З 2005 по 2013 рік видобуток вугілля на державних шахтах скоротився вдвічі, тоді як дотації зросли вчетверо, досягнувши 4,4% усіх державних видатків. Відсутність мотивації до економії (адже зекономлена гривня зменшувала дотацію, а не ставала прибутком) та значні розкрадання призводили до абсурдної ситуації, коли держава платила за тонни вугілля, які фактично не видобувалися. Закриття збиткових шахт також було політично невигідним через їхню роль як великої електоральної бази та соціальну значущість для цілих міст.

Висновок: приватна ініціатива як запорука розвитку

Сучасний світ вимагає ефективності, яку можуть забезпечити лише ринкові механізми та пряма мотивація. Страх банкрутства стимулює приватні компанії до розвитку, тоді як державні підприємства, позбавлені цього стимулу, часто стають джерелом корупції та неефективності. Жодні наглядові ради, аудити чи антикорупційні органи не можуть повністю усунути цю проблему, оскільки причина криється в самій моделі державної компанії. У виняткових випадках, коли інші гравці відсутні (наприклад, національний залізничний оператор), держава може виконувати соціальну функцію, але основна частина економіки має функціонувати на принципах приватної власності та конкуренції, щоб забезпечити модернізацію та розвиток країни.