Ємен географічно поділений на північну та південну частини. Північ, де проживає близько 70% населення, контролюється повстанцями-хуситами. Саме тут зосереджений основний людський ресурс для мобілізації. Країна значною мірою керується племінними структурами, близько 80% яких об'єднані у дві великі конфедерації – Бакіль та Хашид. Ці конфедерації перебувають на території, контрольованій хуситами. Водночас, офіційний уряд контролює меншу територію, переважно порти, деякі нафтові резерви та пустельні регіони, маючи при цьому обмежений людський ресурс. На півночі, на території, контрольованій хуситами, проживає 60% помірних шиїтів (зейдитів) та 40% сунітів. Натомість, територія, підконтрольна уряду, населена виключно сунітами.
Еволюція конфлікту та зовнішнє втручання
З 2014 року, після державного перевороту, значна частина регулярної єменської армії перейшла на бік хуситів, забравши з собою значні арсенали. В той час як єменська армія була однією з найбільших на Аравійському півострові, в руках міжнародно визнаної влади залишилися лише її залишки, доповнені південними племінними ополченнями та партією «Іслах», що асоціюється з «Братами-мусульманами». Ця неоднорідна коаліція страждає від внутрішніх суперечностей, що суттєво знижує її боєздатність.
Промислово та в плані інфраструктури північ Ємену завжди була більш розвиненою, ніж південь. Південний Ємен, до об'єднання у 1990 році, перебував під впливом Радянського Союзу, де було збудовано певну промисловість та інфраструктуру. Однак після розпаду СРСР економіка півдня виявилася нежиттєздатною, що й призвело до об'єднання з більш «реактивною» північчю, де домінують племена.
На військово-політичну ситуацію в Ємені значний вплив мають зовнішні гравці. Міжнародно визнаний уряд підтримує Саудівська Аравія, однак ключовий партнер уряду – партія «Іслах» – отримує підтримку від Катару, що створює напруженість у відносинах між цими двома арабськими державами. Туреччина також підтримує «Іслах», що пов'язано з історичними паралелями у відносинах між Османською імперією та Єменом. Хусити, своєю чергою, отримують підтримку від Ірану, а Росія, за даними експертів, опосередковано постачає їм ракетні двигуни. Ці поставки здійснюються контрабандними шляхами, часто через корумповані ланки, що свідчить про проблеми з блокадою Ємену.
У 2015 році, коли Саудівська Аравія розпочала військову інтервенцію, сподіваючись на швидку перемогу, вона зіткнулася з неочікуваним опором. Замість швидкого підкорення хуситів, саудівські війська виявилися втягнутими в тривалий і виснажливий конфлікт. Іранська присутність в Ємені, яка до цього була маргінальною, поступово зростала паралельно з наростанням саудівського втручання. Хусити, які спочатку були благодійною організацією, трансформувалися у військово-політичну силу у відповідь на агресію сунітських радикалів, що повернулися з Афганістану. Саме саудівське вторгнення підштовхнуло їх до тіснішої співпраці з Іраном.
Ситуація навколо можливої відправки сирійських військ на Голанські висоти, яку обговорювали, виявилася нереалістичною. Президент Сирії Башар Асад, розуміючи складність військових дій проти Ізраїлю та внутрішні проблеми країни, не зацікавлений у втягуванні Сирії в новий масштабний конфлікт. Досвід Саудівської Аравії, яка використовувала суданських солдатів як «гарматне м'ясо» в Ємені, а також загальна втома сирійського населення від війни, роблять такий крок малоймовірним. Натомість, Асад може розглядати Ліван як сферу свого впливу в майбутньому, але не Ємен.
Саудівська Аравія, незважаючи на американську підтримку в минулому, останнім часом стикається з тим, що її колишні союзники, як-от Туреччина та Пакистан, уникають прямої військової участі. Це пов'язано зі складними історичними та політичними відносинами. Туреччина, прагнучи відновити вплив Османської імперії, розглядає арабські країни як менш пріоритетних партнерів. Пакистан, маючи значну шиїтську меншину та власні внутрішні проблеми, не бажає загострювати відносини з Іраном. Натомість, відносини між Саудівською Аравією та Пакистаном можуть бути спрямовані на співпрацю у військовій промисловості, де Саудівська Аравія прагне отримати доступ до технологій.
Військова спроможність Саудівської Аравії обмежена через внутрішні чинники, включаючи племінний розподіл у командному складі та наявність маргіналізованих груп населення. Армія країни більше пристосована для виконання функцій безпеки та придушення внутрішніх заворушень, ніж для ведення масштабних військових дій. Існує гіпотеза, що Саудівська Аравія може мати доступ до пакистанської ядерної зброї, що є спекулятивним припущенням, але вказує на стратегічне значення цього зв'язку.