Ці протести стали для французів не просто виявом незадоволення, а віддзеркаленням глибокої кризи, в якій опинилася одна з найбагатших держав Європи. Причина спалаху протестів у школах криється у французькому республіканському міфі про державну школу як соціальний ліфт, що гарантує рівні стартові шанси кожному громадянину. Однак цей «ліфт» давно потребує ремонту: низькі зарплати вчителів, бюрократія, вакансії, що роками не закриваються, переповнені класи та занедбана технічна база шкіл — усе це свідчить про системні проблеми. Уряд Себастьяна Лекорню запропонував план порятунку державних фінансів на 54 мільярди євро, що включає скорочення витрат та нові податки. Хоча освіті формально додали 1,1 мільярда євро, цей приріст не покриває інфляції, а кількість нових ставок учителів скоротилася з майже 6000 до 3400, що було сприйнято як економію за рахунок майбутнього.
Реакція уряду та суспільства
Протести, що розпочалися 21 вересня в освітньому окрузі Кретей, швидко переросли в організовану блокаду понад 2000 ліцеїв по всій країні. До учнів долучилися профспілки вчителів, батьки та університетські спільноти. Уряд, зіткнувшись із масштабом невдоволення, пообіцяв до кінця жовтня розробити план фінансування ремонту будівель та вирішення інших вимог протестувальників. Початкові вимоги ліцеїстів були прості: забезпечити належні умови навчання, вимагаючи оподаткування надбагатих та корпорацій, а не скорочення соціальних програм.
«За дірки в бюджеті мають платити не соціалка й освіта, а заможні. От тільки якщо зайти в Міністерство фінансів, виявиться, що цей популізм розбивається об суху математику.»
Проте, заклики до оподаткування заможних зіштовхуються з реальністю французької економіки. Державний борг Франції сягнув рекордних 119% ВВП (3,6 трильйона євро), а щорічний дефіцит становить 5,4%, що значно перевищує тривідсотковий ліміт Євросоюзу. Це призвело до того, що Єврокомісія тримає Париж під процедурою надмірного дефіциту, вимагаючи припинити «банкет».
Причини боргової кризи
Хронічна звичка жити в борг, що сягає 1974 року, коли Франція востаннє зводила бюджет без дефіциту, стала однією з головних причин нинішньої кризи. Високий рівень перерозподілу ВВП державою (понад 56%) та численні соціальні виплати, такі як ранній вихід на пенсію, допомога по безробіттю та дотації, створюють значне навантаження на бюджет. Додатково, політика президента Макрона під час COVID-19 та енергетичної кризи, коли економіка «засипалася» сотнями мільярдів євро для підтримки низьких тарифів та компенсації збитків бізнесу, роздула боргову діру до історичних максимумів. Зростання ставок Європейським центробанком зробило обслуговування цього боргу надзвичайно дорогим: виплата відсотків становить 70-80 мільярдів євро щорічно, що перевищує оборонний бюджет та витрати на освіту.
- Застаріла інфраструктура: Зношеність освітніх закладів, відсутність належних умов для навчання.
- Низький престиж професії вчителя: Мізерні оклади та бюрократичне свавілля призводять до дефіциту кадрів.
- Скорочення бюджету: Недостатнє фінансування освіти, що не покриває інфляції та потреби у нових ставках вчителів.
- Фіскальна політика: Високий державний борг та дефіцит бюджету, спричинені тривалим життям «у борг» та популістськими заходами.
Політичний параліч та перспективи
Політична система Франції перебуває у стані паралічу. Розколота Національна асамблея, де жоден табір не має більшості, унеможливлює ухвалення реальних реформ. Ліві вимагають збільшення соціальних витрат, ультраправі виступають проти податків та скорочень, а центристи безсило намагаються знайти компроміс. Будь-які спроби скоротити видатки чи підвищити податки призводять до вотумів недовіри, змушуючи уряд або роздувати дефіцит, або ухвалювати закони без голосування, що викликає нові заворушення. Наближення президентських виборів ще більше посилює політичну невизначеність.
Попри ці проблеми, реального банкрутства чи дефолту Франції не загрожує. Її облігації залишаються привабливими на ринках, а кредитний рейтинг — високим. Франція є другою економікою Європи з потужною промисловістю та значними приватними заощадженнями, а також має підтримку Європейського центробанку. Однак справжньою хворобою країни є «хронічний артрит» — повільне «втоплення» в борговому болоті. Десятки мільярдів євро, що щорічно витрачаються на обслуговування боргу, не йдуть на розвиток, науку чи освіту. Інвестори вимагають вищу ціну за позики через «паризький хаос», роблячи кожен новий кредит дорожчим. Суспільство вимагає соціальних гарантій, але водночас відмовляється працювати довше, скорочувати видатки чи платити вищі податки. Протести молоді є передчуттям того, що рахунок за півстоліття життя «не по кишені» виставлять саме їм.